— Вільфріде, хіба у вас нема Мінни?

Він понурив голову.

— Ох, не будьте таким гордовитим: жінці любов допомагає все зрозуміти, коли вона не чує, вона відчуває; коли вона не відчуває, вона бачить; коли вона не бачить, не відчуває, не чує, що ж, тоді цей земний ангел здогадується, що вам потрібен захист, і приховує своє заступництво під грацією кохання.

— Серафіто, я гідний належати жінці?

— Ви раптом стали таким скромним, чи це не пастка? Жінка завжди зворушується, коли звеличують її слабкість. Гаразд, приходьте до мене післязавтра ввечері на чай; тут буде пан Бекер, і ви побачитеся з Мінною, отим найщирішим створінням, яке тільки я знаю на цьому світі. Тепер залиште мене, друже мій, сьогодні ввечері мені треба довго молитися, щоб спокутати свої гріхи.

— Як ви могли нагрішити?

— Сердешний друже, зловживати своєю силою — хіба це не гордовитість?

Гадаю, сьогодні я була аж надто гордовита. Що ж, ідіть. До зустрічі.

— До зустрічі, - тихо проказав Вільфрід, не спускаючи очей з цього створіння, чий незабутній образ хотів узяти з собою.

Вийшовши на подвір’я, він на мить зупинився, задивившись иа світло, що сяяло з вікон шведського замку.

«Що ж я побачив? — запитував себе Вільфрід. — Ні, це не проста особа, це величне створіння. Від того мигцем побаченого крізь пелену й хмари світу в мене зберігся спогад, що нагадував тупий біль або сліпучі враження, навіяні снами, в яких ми чуємо стогін минулих поколінь, що зливається з мелодійними голосами високих сфер, де панують тільки світло й любов. Чи я прокинувся? Може, я ще сплю? Чи я вберіг свої очі від сну, очі, перед якими відступають безмежні осяйні простори і які постійно стежать за цими просторами? Хоч надворі стоїть нічний холод, голова в мене й далі горить вогнем. Ходімо ж до священикового дому! В товаристві пастора і його дочки я зможу зібратися з думками».

Але він не ступив і кроку на подвір’ї, звідки міг знову податись до Серафітиної світлиці.