Здавалося, це загадкове створіння було променистим центром круга дивовижної атмосфери, що був значно ширший, ніж довкола інших створінь: коли хтось заходив у цей круг, він відчував силу її сяйва й нездоланних думок, Вільфрід мусив відбиватися від цієї незбагненної сили й домігся успіху, лише доклавши величезних зусиль; та тільки-но він вийшов за браму замку, як відчув себе вільним і швидким кроком попростував до священикового будинку; невдовзі він опинився під високим дерев’яним склепінням, що правило за перистиль оселі пана Бекера. Він відчинив перші двері, під які вітер намів снігу, й щомога постукавши у другі, сказав:

— Чи можу я, якщо ваша ласка, провести у вас вечір, пане Бекер?

— Авжеж, — озвалися разом два голоси.

Зайшовши до вітальні, Вільфрід поступово повертався до реального життя. Він дуже люб’язно привітався з Мінною, потиснув руку панові Бекеру, окинув поглядом картину, образи якої погамували спазми в його тілі, в якому відбувалося щось схоже на те, що іноді відбувається в чоловіках, котрі довго за чимось спостерігають. Коли якась смілива думка підносить на крилах химери вченого чи поета, відокремлюючи його від зовнішніх обставин, що оточують його на цьому світі, і проносячи через безмежні простори, де величезні низки фактів стають абстракціями, де найвагоміші витвори природи є образами, то лихо йому, якщо несподіваний шум розвіє його почуття й покличе мандрівну душу назад до в’язниці з кісток і плоті. Зіткнення цих двох сил — Тіла й Душі, одна з яких бере участь у невидимій дії блискавки, а друга поділяє з чутливою натурою м’який опір, що викликає миттєву руйнацію; ця боротьба, або краще сказати, це спарування породжує нечувані муки. Тіло знову домагається полум’я, що пожирає його, і полум’я знову охоплює свою жертву. Але це злиття не відбувається без кипіння, без вибухів і мук, очевидні свідчення яких нам пропонує хімія, коли вона робить спробу поєднати два протилежні елементи, що відштовхують один одного.