Кожна родина лишалася в затишку свого старанно зачиненого будиночка, забезпеченого галетами, топленим маслом, сушеною рибою, продуктами, якими вона запаслася заздалегідь на сім зимових місяців. Ледве було видно, як над цими оселями курився дим. Майже всі вони були поховані під снігами, від тягаря яких їх оберігали довгі, дошки, що, відходячи від даху, спиралися на чималій відстані на міцні стовпи, утворюючи криту стежку довкола будинку. Впродовж цих жахливих зим тут жінки тчуть і фарбують вовняне сукно або полотно, з яких шиють собі одежу, а більшість чоловіків читають або поринають у ті дивовижні роздуми, що породжують глибокі теорії, містичні мрії півночі, її вірування, її таке ґрунтовне вивчення, наче з допомогою зонда, якоїсь із наук; напівчернечі звичаї, що примушують душу розмовляти саму з собою, шукати в собі поживу й роблять із норвезького селянина таке незвичне створіння серед європейського населення. Тож саме в такому стані перебував Стрьомфіорд у середині травня в перший рік дев’ятнадцятого сторіччя.

Одного ранку, коли сонце осявало цей краєвид, запалюючи в ньому вогні недовговічних діамантів, утворених внаслідок кристалізації снігу й криги, двоє людей завернули до затоки, перетнули її, пройшли попід Фальбергом і піднялися його уступами на саму верхівку. Були це дві живі істоти чи дві стріли? Той, хто побачив їх на цій висоті, сприйняв би їх за дві гагари, що разом летять у грозових хмарах. Жодному найзабобоннішому рибалці, жодному найбезстрашнішому мисливцеві й на думку не спало б, що двоє людей здатні пройти по ледь окресленій лінії гранітного схилу, де ця пара ковзала з неймовірною спритністю, притаманною сновидам, що, забувши про власну вагу й небезпеку, яка загрожувала їм при необережному русі, бігають по краю дахів, зберігаючи рівновагу завдяки якійсь невідомій силі.

— Зупини мене, Серафітусе, — сказала бліда дівчина, — дай перевести дух. Я маю дивитися тільки на тебе, видряпуючись на стіни цієї безодні, інакше що зі мною буде? Я ж бо тільки тендітне створіння, я стомила тебе?