— Що саме? — скептично запитав Мен.

— Розум.

— Ви матеріаліст, — знизав плечима Мен, — а говорите, ніби містик. Що таке розум? Тільки здатність нікчемної купки праху усвідомлювати своє буття. Вмирає людина — вмирає й розум. Для людства нема майбутнього, нема перспективи, а значить, нема й вищих моральних чи етичних норм. Все це вигадки. Тільки жорстока боротьба за місце у Всесвіті для свого виду, для своєї сім’ї. Ось девіз буття…

— Не так… Не так, містер Мен. По-перше, розум не вмирає… Тільки тіло зникає, а розум ні! Він стає здобутком інших людей, невже ви не розумієте цього? Погане відкидається, і до загальної скарбниці вливаються нові й нові чудесні думки, діла, мрії людей і поколінь. Людство не можна ділити на окремих індивідів. Воно — єдиний організм. Воно безсмертне. Вмирають окремі клітини, організм не вмирає. І чим далі, тим міцнішим він стає, розумнішим, зрілі-шим. Все те, про що ви кажете — минулі війни, сучасні суперечки — хвороби росту. Земля вийшла в Космос, людство стає дорослим…

— І вступає в битву за місце під Сонцем… В битву з іншими людьми! — підхопив Мен. — Закон Природи жорстокий. Збільшується число людей, не вистачає Місця на Землі. Ми повинні шукати інших планет. Вони — також. В такій ситуації ви забудете про гуманізм.

— Ні, — посміхнувся Соколов. — Мені жаль, що ми не розуміємо один одного. Я знаю лише одне — нам нема чого ділити з чужими істотами. А об’єднувати є що…

— Життя переконає вас в протилежному…

— Що ж… Хай так…

Слова Соколова перебив вигук. Вчені поглянули в напрямі до входу. Там стояв молодий, коренастий хлопець в білому халаті оператора. Він важко дихав, ніби після сильного бігу.