— Що трапилося? — здивувався Соколов. — Чому ви в такому вигляді?

Хлопець піднявся вище, зупинився біля вчених.

— Пробачте, що потурбував, — похапливо говорив він, ковтаючи слова. — Важливе повідомлення… з Криму… В море впала ракета…

— Яка ракета? — схопився з місця Соколов.

— «Сатурн-1».

— Де вона?

— Її витягли метеоритчики. Олександра Місяць телеграфувала, щоб вислали літак…

— Негайно вишлемо…

— Це ще не все! Біля ракети знайдено чужеродне тіло… штучного походження…

Мен і Соколов зачудовано перезирнулися, якусь мить помовчали, дивлячись в очі один одному, ніби намагалися прочитати думки співбесідника.

— Почалося, — прошепотів Мен.

— Справді почалося! — дивним голосом відповів Соколов. — Тільки не те, що ви гадаєте…

Повернувшись до оператора, він чітко, роздільно сказав:

— Повідомте всіх членів марсіанської експедиції. Андрія Савенка, Івана Огнева, Олександру Місяць. Передстартова відпустка відміняється. Хай повертаються в Космоград…

В РІДНИХ МІСЦЯХ

Огнєв минув старезний паркан, ввійшов на цвинтар. Ледве помітною стежечкою, що вилася поміж гробків, вийшов на оброслу покрученим вишняком галявинку. Зупинився над трьома могилками. Одна велика, дві — поряд — малесенькі. В головах буйно розрісся бузок, між травою червоніли ягоди суниці.

Огнєв заплющив очі, мовчав. Він ніби прислухався до якогось внутрішнього голосу, до щебетання птахів, до смутного подиху вітру. От би вернути минуле, воскресити людей, що тінями пролинули десь в небуття!

Де ви, дзвінкі голоси моїх маленьких синів, лагідний погляд дружини? Нема… Могила німо хоронить свою здобич вже більше двадцяти років. Навіки. Назавжди…

Огнєв стріпнув головою. Ні! Неправда! Всі пі роки ви були зі мною, любі сини мої, кохана дружинонько! Ось і зараз срібним передзвоном ллється сміх Васі і Серьожі… мріють в тумані блакитні очі їхньої мами…