Йому вже більше сорока. А скільки подій! Війна. Напружена праця. Відбудова. Перші супутники Землі. Перші польоти людей у космічну безодню. ї серед цієї навали подій горить пекучим полум’ям той жахливий день… Літній день сорок третього року.

Літаки з хрестами над містечком. Жорстокий бій у повітрі. Океан вогню внизу. В тому пеклі гинули жінки, діти…

В той день Огнєв збив два штурмовики. Обпалений, поранений, він поспішав додому. Серце калатало шалено в грудях, мов передчувало щось недобре…

Ввечері він з товаришами хоронив синів і дружину.

Двох близнят — улюбленців усього полку і їхню двадцятирічну маму…

Гуркотіла земля об віко труни. Мовчали льотчики, стоячи з похиленими головами навколо. А Огнєв — блідий, посивілий за один день — дивився невидющим поглядом у безвість. В} ста його щось шепотіли. Він марив про майбутній світ… про світ, в якому не буде страждань, в якому діти не горітимуть в огні жахливих вибухів…

Огнєв розплющив очі, похитав головою. Ще далеко до світу без мук… а може, й взагалі такий світ неможливий… Але все-таки він виконав свою мрію… всі сили віддав стремлінню у простір. Тільки творити, а не руйнувати — ось був девіз його країни, нового світу…

Незабаром старт корабля. Політ на Марс. Незвіданий, таємничий шлях. Заради торжества розуму, заради майбуття, заради тих, хто зростає серед людської ниви, готується прийняти в своє серце естафету великого знання.

І ці могилки… і ці сумні спогади… теж закликають, ведуть, нагадують. Прощайте, сини мої… прощай, дружино… Ви будете разом зі мною в темряві Космосу…

Огнєв уклонився могилкам, важко зітхнув і пішов стежиною далі. Вона вела до кручі, вужакою сповзала до неширокої річечки. Огнєв спустився вниз і здивовано зупинився.

Під кручею росла столітня верба. Біля неї стояв десятилітній хлопчина, тримаючи в руках вірьовку. Другий її кінець був перекинутий через товсту гілляку, і на ньому теліпався прив’язаний за ногу ще один хлопець. Він кректав, стогнав, звивався в повітрі, але не кричав.