Колiн знизав плечима:

— Менi здається, що радше в потенцiйних можливостях її власника, нiж у реальнiй могутностi. Але про це я можу лише гадати. Дядько Брiан нiколи не говорив iз мною про свою Силу, вона є табу в нашiй родинi.

— Даруй, я не знав.

— Пусте. Нiхто нiяких заборон не встановлював. Просто ми самi уникаємо таких розмов. Може, це почуття провини, а може, звичайнiсiнький сором. Адже нiхто з Лейнстерiв не змiг по-справжньому опанувати Силу — так, як володiв нею король Артур.

— Якщо вiрити легендам, — зауважив Кевiн, — вiдьма Вiв’єна через те й убила короля Артура, що вiн став занадто могутнiм.

— I посприяв їй у цьому наш предок, король Гiломан, — похмуро додав Колiн. — Саме це я мав на увазi, кажучи про почуття провини. Мiж iншим, Дейдра вважає, що таким чином нащадки Гiломана Лейнстера спокутують його грiхи — маючи Силу, якою, по сутi, не володiють. — Вiн зiтхнув. — Бiдолашне дiвча, вона з власного досвiду знає, як це нестерпно. Насправдi ж вона вiдьма, от тiльки не може скористатися своїм Даром.

— А чого так?

— Хтозна. Просто так виходить, що вiд шлюбу чаклуна з необдарованою жiнкою всi хлопчики народжуються з нормальним Даром, а дiвчата — напiвкровками. Вiдповiдно, у необдарованого та вiдьми — напiвкровки сини. У них якийсь неповноцiнний Дар, його не вдається пробудити.

— Та все-таки вiн є?

— Атож, є. Але пуття з цього мало, в усякому разi, для Дейдри. Звичайно, вона вiдрiзняється вiд звичайних людей. Дейдра дуже чутлива, часом здатна вловлювати чужi емоцiї, приймати думки вiд iнших чаклунiв та вiдьом i передавати їм свої... Та для неї, сердешної, це слабка втiха.

Колiн говорив про Дейдру з такою неприхованою нiжнiстю, що в Кевiна не лишилося сумнiву: вiн теж закоханий у неї. Мабуть, цi думки були виразно написанi на його обличчi, бо Колiн сумно всмiхнувся i сказав: