Дейдра спiвчутливо зазирнула йому в очi:

— Мабуть, у тебе було важке дитинство?

— Скорiше, складне. Допоки на островi з’явився лорд Шон i всиновив мене, я жив у губернаторському домi як вихованець, злиднiв не знав, одержав пристойну освiту, вiдповiдне виховання — словом, грiх скаржитися. — Кевiн гiрко всмiхнувся. — Та бiльшiсть людей цуралися мене, їх вiдлякувало моє загадкове походження... та й зараз вiдлякує.

— Тiльки не мене, — сказала Дейдра й торкнулася пальцями до його руки. — До речi, ти чаклун?

— В тiм-то й бiда, що нi. Коли я був маленький, нiхто не сумнiвався, що маю чаклунський Дар. Це було б логiчно, з огляду на моє загадкове походження. Та, на жаль, життя не завжди пiдкоряється логiцi. Коли я пiдрiс, наш мiсцевий вiдун Етар Альварсон не виявив у мене анi найменшого хисту до магiї. Зовсiм нiчого — а про справжнiй Дар годi й казати. Я неспроможний виконати навiть найпростiшi закляття.

— Ти шкодуєш про це?

— Ще б пак! Як тут не шкодувати.

— Гм, не часто почуєш такi слова вiд провiнцiалiв, — зауважила Дейдра. — Хiба ваш мiсцевий священик не казав, що кожен чаклун, спiлкуючись iз надприродними силами, ризикує своєю безсмертною душею? Церква стверджує, що вiдсутнiсть чаклунського Дару — це i є справжнiй Божий дар, що вберiгає вiд диявольських спокус.

— Все це дурницi, — вiдповiв Кевiн. — Просто незграбнi потуги обдiлених природою людей звести свою неповноцiннiсть у ранг особливої чесноти... — Тут вiн з запiзненням прикусив язика й винувато глянув на Дейдру. — Ой, вибач...

— Нiчого, — глухо сказала вона i мiцно стисла раптово зблiдлi губи. На її обличчi промайнув вираз, схожий на гримасу пекучого болю. — Все гаразд.

А Кевiн подумки вилаяв себе за дурiсть. Захопившись розмовою, вiн геть забув про те, що знали всi в Логрiсi: покiйна Дейдрина мати була необдарована — тобто не мала чаклунського Дару, i її донька народилася без магiчних здiбностей.