Глиця одвернувся, змахнув сльозу з вій, потім звівся з великою натугою на руки. Тіло оніміло, ноги потерпли і не слухалися, а попечені підошви кровоточили. Глиця притягнув хлопчика до себе, поцілував у чоло, погладив біляву голівку.

— Сиротами залишилися ми з тобою, — прошепотів він. — Пропав рід Ведмедя… але сумувати не слід…

— А я й не сумую, дідьо, — серйозно відповів хлопчик. — Я вже великий. Ти, що треба, кажи… я все зроблю…

— Вірю, вірю, синку, — знову пригорнув його вояк. — Ти вже зробив мені найбільшу послугу. Як же звати тебе?

— Святобором…

— Добре ім’я, — схвально хитнув головою Глиця. — Мабуть, Світовид одмітив тебе для великого діла. А тепер слухай… Нам треба вибиратися з цих лісів… шукати інші роди яровитів. Сам ти не доберешся, малий, а я нікчемний. Що будемо робити?

— Не бійся, дідьо, — жваво відповів Святобор. — Ми помаленьку, помаленьку… ти на колінцях, доки заживугь ноги… а я буду носити тобі воду… а їсти дістанемо в городищі… я проберусь і знайду що-небудь…

— Молодчина… ну й молодчина ти…

Святобор зашарівся від похвали, опустив очі вниз.

— А тепер слухай мене, — вів далі Глиця. — Бачиш, поміж камінням росте подорожник?..

— Бачу! — радісно стріпнувся Святобор. — Я знаю, ненька збирала ті листки… загоювала ваву…

— Еге ж, — ствердно сказав Глиця. — Біжи назбирай тих листків та принеси якогось шмаття, щоб перев’язати мені ноги…

Хлопчик хутко скочив з кам’яного помосту, метнувся поміж трупами, розшукуючи полотняні накидки. А Глиця тим часом випростав руки, ліг горілиць, зволоженим поглядом подивився в небо. Страшне напруження від пережитого відходило, до грудей підкотилася тепла хвиля, з душі рвалося ридання.

«Дякую, Світовиде! Ти почув мою молитву, ти немічними руками малої дитини врятував мене від лютої смерті, від ганьби. Ти даруєш мені життя так чудесно, і я віддам його іншим людях — своїм братам-яровитам… Я знаю, відчуваю — це твоя воля, огнеликий Яр-боже, батьку нашого чудового, рідного краю…»