Багаття згасало під покровом товстого кожуха, жар зменшився. Повіяв вітер, дим і чад від тліючого вугілля покотився над землею. Хлопчик побачив, що «дідьо» прив’язаний до стовпа ремінною вірьовкою. Тоді він догадався, чому Глиця не міг злізти з «бога».

Трохи подумавши, він понишпорив навколо, побачив меча під трупом старого вояка (це був батько Глиці). Схопивши покійника за руку, хотів зрушити його з місця. Сили не вистачало. Тоді хлопчик схопився за держак і, впершись ноженятами, витягнув меч з-під трупа.

Вибравшись на підвищення поряд з фігурою Ведмедя, просунув меч поміж реміння і почав натискувати на держак, водячи вістрям до себе і від себе. Одне за одним спадали пута з Глиці, його голова схилилася донизу, потім все тіло колихнулося і гримнулося на поміст жертовника.

Важкий стогін вирвався з вуст вояка. Хлопчик кинув меч униз і, радісно закричавши, стрибнув з підвищення.

— Живий дідьо! — пролунав щасливий голос над галявиною, і злякане вороння з карканням закружляло над трупами. — Вставай! Ти чуєш — вставай, дідьо-о!..

— Води-и, — прошепотів Глиця, не розплющуючи очей.

— Зараз… Я принесу води, — радісно відповів хлопчик. — Тут недалеко є струмок… я зараз, дідьо… тільки ти не вмирай… бо я один… мами нема…

— Не вмру, — через силу всміхнувся Глиця. — Тепер уже… я ніколи… не вмру… синку…

Хлопчик назирив священний келих біля вбитого козарською стрілою духовида і, схопивши бронзову посудину, побіг до струмка, що недалеко від жертовника витікав прозорою цівкою з глиняної кручі…

2

Прохолодна рідина освіжила Глицю, повністю повернула свідомість. Вояк поглянув на багаття, помітив козарський кожух. Потім він перевів розчулений погляд на хлопчика, який врятував його…