Святобор пробрався поміж трупами, вистрибом побіг крутою стежечкою і скоро зник за деревами. Глиця довго проводжав його засмученим поглядом.

Добре малій дитині, вона швидко забуває горе. Мати вмерла, та знайшлася жива душа, що пригріла, і горе розвіюється, мов туман під сонцем… А може, й краще, що так воно ведеться!..

Сонце схилялося до краю лісу, небо потроху темніло, наливалося густою синявою. Скоро вечір, чи встигне хлопчина повернутися до темноти…

Глиця неспокійно поворушився на камені, встав. Може, не слід було одпускати Святобора одного. Краще б сам як-небудь доплентався, а то — одведи, Світовиде! — ще якась звірина схопить дитину…

Тамуючи хвилювання і тривогу, вояк рушив поміж трупами, розглядаючи мертві обличчя ворогів і яровитів. Всі вони вже заспокоїлися, облишили земні турботи… Ось духовид! Козарська рогатина пронизала його наскрізь. Чи противився б він словам Глиці про єднання яровитів тепер?

Мертві вуста нерозумного жерця мовчать, тьмяні очі загадково дивляться в небо. Духовиду байдуже тепер до справ синів Ведмедя чи ворогів! Так, йому байдуже… Але Глиці не байдуже! Треба облишити мертвих і шукати живих…

Вояк зняв з убитого козара сагайдак зі стрілами, причепив собі до пояса. Згодиться! Потім він знову почав обходити галявину, розглядаючи побитих, сподіваючись знайти кого-небудь живого серед яровитів. Даремна надія! Лише смерть та чорні гави над галявиною…

Сонце зникло за лісом. Обрій налився рум’янцем. Стіна дубів і сосен нахмурилася, глухо зашуміла. Глиця, сам не свій од тривоги, пошкутильгав по стежечці в напрямі городища…

Та не встиг він проминути валуни, як з лісу пролунали слабкі крики Святобора. А вслід за тим постать хлопчика виринула з-за дубів. Глиця радісно скрикнув, заспішив йому назустріч. Слава тобі, Світовиде, хлопчик живий і неушкоджений!..

Святобор наблизився до вояка, важко дихаючи, зупинився. Він був з голови до ніг обвішаний торбами. Глиця обняв малого, поцілував його в чоло. Потім полегшено присів на камені, допомагаючи звільнитися Святобору від важкої ноші.