— В городищі нікого нема, — сумно сказав хлопець. — Там страшно… Я знайшов два коржі, рибу і… ось… м’ясо…

— Гаразд, гаразд, — погладив його по голові Глиця. — Ти справжній вояк, синку… А тепер нам пора. Бачиш — у тій стороні заходить сонце?! Там тече велика річка, Славута… Будемо пробиратися туди. Може, зустрінемо людей, яровитів. Наступає ніч, йди за мною, не загубись…

— Я не одстану, дідьо, — запевнив Святобор.

Рушили. Спереду йшов Глиця, з мукою і великим зусиллям долаючи кожен крок, а позаду, сторожко озираючись, дріботів маленькими ноженятами хоробрий хлопчик-яровит з роду Ведмедя.

Над лісом впала пітьма. В гущавині ухнув сич, десь тоскно завили вовки. На небі замерехтіли ясні зірки.

Глиця проминув жертовник, де ще тліли жарини під ідолом Ведмедя, поволі вибрався на глиняну кручу, повернувся обличчям до вже невидимої галявини.

«Прощай, рідне городище. Йду шукати кращої долі для яровитів. Не я — так оцей хлопчина побачить її… а не він, то діти чи внуки його…»

З полудня налетів вітер, дихнув теплим повітрям. Воно пахло димом згарищ. Верховіття дерев глухо загули, починаючи свою віковічну таємну пісню. Темні чагарі зімкнулися, ховаючи в рятівній гущавині дві постаті — одну високу, другу маленьку…

3

Глупа ніч застала Глицю і Святобора далеко в гущавині, серед глибокої долини. Вояк вже зовсім знесилився і далі йти не міг. Він скинув з плеча торби з начинням, сів на стовбур поваленого бурею дерева, з полегкістю зітхнув.

— Будемо спочивати, синку. Я більше не можу йти…

- І я… хочу спати, — винувато прошепотів хлопець.

— От і добре, — пригорнув Святобора до себе Глиця. — Зараз влаштуємо кубло… і спи собі… Бачиш кущі папороті?

— Бачу…