Десь недалеко затріщали чагарі, почулося незадоволене хрюкання. Глиця затаїв дух, прислухався. Вепри! Ну, цих не страшно, вони ніколи не полізуть до схованки, якщо їх не розізлиш!..

Потім вепри десь відійшли геть. Над долиною запанувала тиша. Тільки вгорі шелестіло листя дубів під ніжним подихом нічного леготу. Потроху притупився біль в ногах Глиці, тихе сопіння хлопчика діяло заспокійливо, наганяло дрімоту. Темрява прорізалася багряними язиками полум’я, перед очима вояка заблищало зловісне вістря жертовного ножа, потім крики козар оглушили його…

Глиця стрепенувся, розплющив очі. «Геть, маро! То минуле, його треба відкинути… Дай мені спокій, відійди в край темних духів! Завтра зійде ясне сонце, під його промінням мені йти далі по важких дорогах життя… Згинь же, примаро ночі, не заважай живим!..»

Спливали важкі хвилини марення, дрімоти. Над заснулим лісом котилася темно-синя ніч. Тільки перед світанком вона знемогла змученого Глицю, і він заснув тривожним, неспокійним сном…

Три дні і три ночі пробиралися втікачі на захід. Харчі, знайдені хлопчиком в пограбованому городищі, були з’їдені. Тепер доводилося їсти тільки дику малину, суниці, гіркі жолуді. Інколи по дорозі траплялися в дуплах рої диких бджіл, і тоді Глиця і Святобор ласували запашним медом, запиваючи його водою з озер або лісових струмків.

На четвертий день Глиця знеміг. Він вже не міг іти, навіть опираючись на палиці. Підошви ніг напухли, ними не можна було доторкнутися до землі.

Вояк сів під дубом, розмотав брудні ганчірки, відкинув зігнилі листки подорожника. Нарвав лопухів, посипав широкі листки м’якою травичкою, притулив їх до спечених місцин. Ступні почорніли, в тріщинах проглядало криваво-чорне м’ясо.

— Ой, дідьо! — скрикнув Святобор. — Які страшні ноги в тебе!

— Страшні, хлопче, — болісно відповів Глиця. — А треба ще йти далеко. Хоч би два дні протриматися… А там, може, люди трапляться і поможуть мені…