— Дідьо! — скрикнув хлопчик. — А може, я сам!..

— Що ти сам?

— Доберуся до людей! І скажу їм… що тобі треба поміч…

Глиця добродушно усміхнувся, покрутив головою, зморщившись, знову обкрутив ступні ганчірками.

— Ні, синку… Сам ти загубишся. Поглянь, які дрімучі і чужі ліси. Як ти знайдеш серед них дорогу? А коли й знайдеш — назад не вкажеш путі… Ні, вже якось будемо пробиратися разом. На ноги не можна ступати — поповземо, Святоборе, а таки виповземо з лісу до Славути…

Глиця відкинув палиці геть, прив’язав меч на спину і поволі поповз на колінах поміж стовбурами дерев. Святобор, тримаючи лук і стріли, дріботів поряд, ковтаючи слину від голоду. Інколи він нахилявся, виривав попід дубами тугі гриби і з’їдав їх. Але слизька маса не давала наїдку.

Перед втікачами виросла густюча стіна велетенських папоротей. Глиця знеможено зупинився перед ними, трохи спочив.

— Доведеться обходити ці хащі. - сказав він. — Я не пролізу крізь них…

Святобор не встиг відповісти. Він сторожко прислухався, смикнув Глицю за плече.

— Дідьо! Чуєш?

Папоротники затріщали. Там, мабуть, йшов великий звір. Глиця метко підповз до хлопчика, вхопив лук, прилаштував стрілу.

— Ховайся за дерево, — крикнув він.

Хащі розступилися, почулося ревіння. Морда велетенського ведмедя нависла над втікачами…

1

Притулившись до дуба, Глиця підняв лук і натягнув тятиву, прицілившись в око ведмедю. Але стрілити він не встиг. З хащів почувся спокійний голос:

— Опусти стрілу, вояче.

Глиця вражено завмер. Руки його опустилися, погляд намагався знайти того, хто промовив слова по-яровитськи. Хлопчик теж здивовано виткнув біляву голову з-за стовбура і прошепотів: