Затріщали віти, багряні язики полум’я застрибали поміж гілками, густий задушливий дим вдарив Глиці в лице.
— Прощай, яровите! — почувся приглушений насмішкуватий голос козара в супроводі страшного сміху ворогів.
Потім залементували жінки, заіржали коні, і валка козар та полонених потяглася назад. Незабаром густа стіна лісу сховала її.
А багаття розгоралося, підбиралося вище, і вже лизало босі ноги Глиці пекучими червони жалами…
ГЛАВА ДРУГА
РЯТУНОК
1
Пекельний біль пронизав тіло Глиці. Підошви ніг почали тріскатися, полотняні штани затлілися. Вогонь розгорався все буйніше, в обличчя дихало нестерпним жаром. Дим виїдав очі вояка, губи запеклися…
Глиця застогнав, підвів обличчя вгору.
«Ясний Яр-боже, Світовиде! Пошли мені в серце вогняну стрілу, припини мої жахливі муки! За що маю терпіти таку наругу і ганьбу?!»
Сонце не відповідало змученому вояку. Лагідно всміхаючись, воно безтурботно котилося по блакитному небу. Понад лісом закружляли хижі птахи, що вже почули здобич.
Навколо лежати тільки трупи козар і яровитів, нікому було допомогти Глиці або хоч прикінчити його, щоб позбавити мук.
І раптом Глиця почув голос, неясний писк. Чи, може, йому лише здалося?! Ні, знову хтось кричить. За димом не видно! О, проклятий вогонь, він вже добирається до кісток!..
— Ді-і-і! — лунає жалібний крик.
Вітер колихнув багаття, дим котиться вбік. Глиця розплющив очі і побачив людину. Власне, це була дитина яровитів, маленький хлопчик років семи, одягнений в брудну сорочечку до колін. Він виповз з-під трупа матері, вбитої козарами, і смикав її за руку, розмазуючи сльози по щоках.