— Ненько-о-о! — ревів хлопчик, зі страхом озираючись довкола. — Встава-а-ай, ненько-о-о!

Мати не ворушилася. Хлопчик подивився навколо, ніби хотів знайти допомогу. Його погляд впав на прив’язаного Глицю. В дитячих оченятах з’явився вираз радості і надії.

— Дідьо-о! — залементував хлопчик, простягаючи руки до жертовника. — Зійди-и з бо-о-ога!.. Ма-ама-а не хоче встава-а-ати! Ой дідьо-о… зі-іди!..

— Дідьо не може зійти! — слабіючим голосом крикнув Глиця. — Вогонь палить мене… Хлопчику… милий… одгорни багаття!..

Хлопчик відразу збагнув, що треба робити. Він озирнувся, знайшов перебиту рогатину біля мертвого вояка, схопив її і вичарапкався на жертовник. Затуляючись рукавом від жару, хлопчик уткнув палицю в багаття і хотів зрушити його. Та дитячих сил було замало для цього. Розворушений вогонь ще лютіше заскакав по сухому гіллі, лизнув багряним язиком обличчя Глиці. Вояк страшно закричав, хлопчик відскочив вбік. Він збагнув дитячим розумом своїм, що дідьо згорить, якщо не погасити багаття. Але що робити, чим погасити?..

Він крикнув і метнув ратище рогатини в багаття, ніби в груди якогось дикого звіра. Але вогонь не слухався його, тріщав, плювався золотими жаринами. Тоді хлопчик схопив покинуту на жертовнику накидку якогось вояка і кинув її на багаття…

Вогонь на мить ущух.

Хлопчик скочив з кам’яного помосту і, схопивши рученятами козарський кожух, притягнув його до багаття. Накидка вже починала тліти, вогонь знову прорвався крізь благеньку запону.

Товстий кожух упав посеред багаття. Хлопчик рогатиною розправив його. Полум’я зникло, але натомість повалив смердючий, задушливий дим. Запахло смаленою вовною.

— Дідьо-о! — знову закричав хлопчик. — Вже не пече-е!.. Зійди з бога-а-а!..

Глиця не відповідав. Очі його склепилися, вуста не ворушилися, на підборідді запеклася кров. Хлопчик схлипнув, підбіг до матері, поторсав її за руку. Очі матері стали скляними, тіло захололо. Хлопчик зрозумів, що залишився сиротою. Тоді він знову повернувся до жертовника, марно закликаючи «дідьо» злізти з кам’яного стовпа…