Жеребець став дибки, певно, тварина відчула настрій вершника, бо заіржала голосно й відразу пішла легко й невимушено, здавалося, навіть не торкалася копитами глинистого твердого грунту.

Агал притримав коня: негоже йому випереджати царя, але Скіпур махнув рукою, і хлопець пустив буланого вгору по схилу горба. Жеребець могутніми грудьми розсував високу траву, наче стелився по ній, плив степовим травостоєм, Агал розпластався на широкій спині, з насолодою вдихав гострий запах кінського поту, і бур’янові стебла хвицяли його по колінах.

Вони перескочили через горб і спустилися знову на дорогу. Навколо Ольвії всюди були дороги, вони обплутали місто, як павучі тенета, вдень тут ніколи не вщухав рух, і тонка заволока пилу завжди висіла над містом.

Агал дочекався Скіпура. Цар не поспішав, чекати довелося довго, жеребець нетерпляче переступав з йоги на ногу, все поривався знову перейти на чвал, та Агал міцно тримав вуздечку, прикрашену срібними бляшками, і кінь дивився на нього лютим оком.

Скіпур проїхав за два кроки від племінника, не помітив його чи просто вдав, що не помітив, негоже цареві метушитися, а може, й справді замислився: їхав, зсутулившись і втупившись у кінську гриву. Лише тепер Агал побачив, як постарів цар і як висушили його гарячі південні вітри.

Хлопець зайняв місце позаду, за охоронцями, які виставили вперед списи з бронзовими наконечниками, проте Скіпур мало не одразу озирнувся і поманив його пальцем. Агал наздогнав царя, тепер його буланий відставав від білого бахмата лише на півкрупа.

— Як тобі в Ольвії? — запитав Скіпур не озираючись.

Агал одповів обережно: