— Наче все гаразд…

— Бачу, вивчився.

— Дещо можу.

— А що думаєш робити?

Агал уявив статую на центральній ольвійській площі: отак передати в білому мармурі биття крові в жилах людини — цьому мистецтву можна присвятити все життя… Але цар, певно, чекав від нього іншої відповіді, й Агал, поплескавши буланого по шиї, відповів:

— Все у твоїй волі, мій царю.

Він відчув, що відповідь сподобалась Скіпуру, та й кому ж з можновладців не до душі відданість!

— Завтра прощайся з Ольвією.

— Вже завтра? — вирвалося в Агала.

Скіпур озирнувся і зміряв хлопця пильним поглядом.

— Не хочеш розлучатися?

— Якось несподівано.

— Не вікувати ж тобі серед греків.

— Звичайно.

— У твоїх жилах тече царська кров.

— Так. — Агал ніколи не забував про це. Правда, його життя в Ольвії мало чим відрізнялося від існування ремісника доводилося спілкуватися навіть з рабами, і біля плавильних печей та за столом карбувальника старий Понтаклів підмайстер гримав на Агала, як на звичайного учня.

Але то було колись, а зараз під ним буланий жеребець, вкритий червоною повстяною попоною, збруя із срібними прикрасами, а позаду варта із досвідчених суворих воїнів.

— Я вже старий і скоро, мабуть, звільню тобі місце, — сказав Скіпур.

Агалове серце мимоволі забилося частіше. Ось вона та розмова, якої він давно вже чекав. Отже, Скіпур вирішив зробити його своїм спадкоємцем. Для чого ж на три довгих роки відсилав до Ольвії?

Агал уже змирився із своєю долею. Та й не тільки Агал, скіфські вожді були переконані, що Агалове навчання в ольвійського майстра-карбувальника — остаточний присуд царському племінникові. І раптом Скіпурове визнання…

Хлопець поштиво схилив голову, намагаючись приховати радісний блиск очей. Скіпур озирнувся й пильно подивився на племінника.

— Твої дні ще незліченні, — одповів Агал, — і тільки богам відомо, коли вони покличуть тебе до себе.