Ми були десь поблизу Барстоу на краю пустелі, коли наркотики почали діяти. Пам’ятаю, як я сказав щось на кшталт «Щось паморочиться в голові, сядь за кермо…» І раптом простір навколо нас заревів і небо заповнилось гігантськими кажанами, котрі кричали й кружляли навколо машини, що мчала зі швидкістю близько ста миль на годину в напрямку Лас-Вегасу. Звідкись збоку доносилось чиєсь волання: «Боже милостивий! Що це за кляті тварюки?»

Потім знову настала тиша. Мій адвокат зняв сорочку і пивом поливав собі груди. «Що за чортівню ти кричиш там?» пробурмотів він піднявши до сонця закриті очі, сховані за іспанськими сонцезахисними окулярами. «Не зважай,» мовив я. «Твоя черга керувати.» Я натиснув на гальма і направив Велику Червону Акулу до узбіччя шосе. Я подумав, що не варто згадувати про тих кажанів. Цей бідолашний гівнюк і так скоро їх побачить.

Вже був майже полудень, а нам лишалось проїхати ще більше сотні миль. Це будуть важкі милі. Я знав, що вже дуже скоро нас повністю накриє. Проте, шляху назад вже не було, так само як і не було часу на перепочинок.