Спортивні редактори також видали мені готівкю 300 доларів, більшість з яких відразу ж була витрачена на особливо небезпечні наркотики. Багажник машини нагадував пересувну поліцейську нарколабораторію. У нас було два пакети трави, сімдесят п’ять пігулок мескаліну, п’ять марок потужної кислоти, півсільнички кокаїну і ціла купа всіляких різнокольорових барбітуратів різної сили дії, а ще кварта текіли, кварта рому, ящик «Бадвайзеру», пінта чистого ефіру і дві дюжини емілів. Усе це було зібрано попередньої ночі. Ганяючи на максимальній швидкості по всьому Лос-Анджелеському округу від Топанги до Уотса й перебуваючи в наркотичному угарі ми зібрали все, що могли. Не те, щоб все це було нам потрібно для подорожі, але раз почавши колекціонувати наркотики, намагаєшся зібрати максимум.
Єдине, що мене турбувало був ефір. Немає нічого більш безпорадного, безвідповідального і збоченого, ніж людина в стані ефірного оп’яніння. І я знав, що ми досить скоро до нього доберемось. Можливо, навіть вже на наступній заправці. Ми спробували вже майже все з нашої колекції, тому зараз саме прийшов час для довгої глибокої затяжки ефірними випарами. А потім подолати наступні сто миль пускаючи слину в тупому ступорі. Єдиний спосіб підтримувати тонус - це закинутись стимуляторами, звісно ж не всіма відразу, а неквапно по одному, цього якраз буде достатньо, щоб промчати через Барстоу на швидкості дев’яносто миль на годину.
«Мужик, оце так поїздка,» сказав мій адвокат. Він нахилився, щоб зробити гучніше передавач, який гримів ритм-секцією і квакав словами: «One toke over the line, Sweet Jesus… One toke over the line…»