Господи! Я це сказав? Чи тільки подумав? Я говорив? Вони мене чули? Я глянув на адвоката, але він, здається, нічого не помічав – він стежив за дорогою, керуючи Великою Червоною Акулою на швидкості сто десять чи щось таке. Із заднього сидіння – ані чичирк. Мабуть краще поспілкуюсь з цим чуваком, подумав я. Можливо, якщо я все поясню, він заспокоїться.

Звісно. Я розвернувся до нього і привітно заусміхався… водночас милуючись формою його черепа. «До речі,» мовив я. «Є одна річ, яку тобі варто зрозуміти.»

Він дивився на мене не кліпаючи. Він що, скрипить зубами?

«Ти мене чуєш?» крикнув я.

Він кивнув.

«Це добре,» сказав я. «Тому що я хочу, щоб ти знав, що їдеш з нами до Лас-Вегасу на пошуки Американської Мрії.» Я посміхнувся. «Саме тому ми орендували цю машину. Тільки так можна було це зробити. Врубаєшся?»

Він знову кивнув, але його очі нервово бігали.

«Я хочу, щоб ти був підготований,» Мовив я. «Тому що це дуже небезпечне завдання з великим ризиком для нас… Бля, я зовсім забув про пиво; хочеш?»

Він замотав головою.

«Як щодо ефіру?» запропонував я.

«Що?»

«Не зважай. Потрапимо прямо в серце цієї штуки. Розумієш, близько двадцяти чотирьох годин тому ми сиділи в барі «Поло» готелю «Беверлі Хілз», на літньому майданчику – звісно, ми просто собі сиділи під пальмою, коли до нас підійшов карлик з рожевим телефоном і мовив ‘’Це, певно, той дзвінок, на який ви чекали увесь цей час, сер.’’»

Я засміявся і відкрив банку пива, котре миттєво запінилось і розлилось по задньому сидінню, поки я говорив. «І знаєш що? Він був правий! Я чекав того дзвінка, але не знав від кого він мав бути. Ти мене слухаєш?» Обличчя хлопця було маскою чистого страху та збентеження. Я продовжував: «Я хочу, щоб ти зрозумів, що той мужик за кермом мій адвокат! Він виглядає зовсім не так як ти чи я, правильно? Це тому, що він іноземець. Думаю, він самоанець. Але це має значення, чи не так? Ти ж не упереджений?»