«О, звісно ні!» вичавив він із себе.

«Я так не думаю,» сказав я. «Не зважаючи на свою расову приналежність цей чувак надзвичайно цінний для мене.» Я поглянув на свого адвоката, але його розум літав десь далеко.

Я вдарив спинку водійського сидіння кулаком. «Це важливо, чорт забирай! Це правдива історія!» Машину різко повернуло, потім знову вирівняло. «Забери руки від моєї йобаної шиї!» закричав мій адвокат. Хлопчина виглядав так, неначе був готовий піти на ризик і вистрибнути з машини на ходу. Наші вібрації розходились. Але чому? Я був спантеличений і засмучений. Хіба в цій машині не було жодного зв’язку між нами? Невже ми опустилися до рівня безмовної худоби?

Це тому, що моя розповідь була правдою. Я був переконаний у тому. Повна ясність усіх подробиць була надзвичайно важливою для пояснення нашої подорожі, так здавалось мені. Ми сиділи в барі «Поло» вже багато годин, пили Сингапурський слінг з мескаліном і полірувались пивом. І коли мені подзвонили я був готовий.

Карлик обережно підкрався до нашого столика, коли я його покликав, і відразу ж як він вручив мені рожевий телефон, мені не довелось нічого говорити, тільки слухати. А потім я повісив слухавку і повернувся до свого адвоката.

«Це з головного офісу,» мовив я. «Вони хочуть направити мене до Лас-Вегаса для встановлення контакту з португальським фотографом на ім’я Ласерда. Всі деталі у нього. Все, що я маю зробити, це зареєструватися в номері, потім він сам мене знайде.»

Мій адвокат нічого не говорив деякий час, згодом раптово ожив у своєму кріслі. «Срань господня!» вигукнув він. «Здається, у мене була галюцинація. Звучить, неначе справжня халепа!» Він заправив свою майку кольору хакі у віскозні кльошеві штани і замовив ще випивки.