В Нью-Йоркському офісі нічого не знали про «Vincent Black Shadow»: вони направили мене до Лос-Анджелеського бюро – яке знаходилось в Беверлі-Хілз якраз за кілька кварталів від бару «Поло» – але коли коли я з’явився туди за грошима, жінка, котра сиділа там, відмовилась дати мені більше, ніж 300 доларів готівкою. Вона сказала, що не знає хто я такий, коли я зайшов туди обливаючись потом. В мене занадто густа кров для Каліфорнії: мені ніколи не вдавалось толком нічого пояснити, знаходячись в цьому кліматі. Особливо, коли я стою наскрізь просякнутий потом з червоними, як у бугая, очима і тремтячими руками.

Тож я взяв 300 баксів і пішов. Мій адвокат чекав у барі за рогом. «Я не заспокоюсь,» сказав він, «аж поки ми не отримаємо необмежений кредит.»

Я запевнив його, що отримаємо. «Всі ви, самоанці, однакові,» сказав я йому. «Ви не вірите в пристойність білих. Боже, ще лиш годину тому ми сиділи в смердючому генделику не знаючи чим зайнятись на вихідних, аж раптом нам дзвонить незнайомець з Нью-Йорку, каже мені їхати до Лас-Вегасу й обіцяє покрити всі витрати, а потім відсилає мене до офісу в Беверлі-Хілз, де інша абсолютно незнайома людина дає мені 300 баксів готівкою без жодних на те причин… Кажу тобі, чувак, це Американська мрія в дії! Ми будемо дурнями, якщо не промчимо верхи на цій химерній торпеді до самого кінця.»

«Дійсно,» відповів він. «Зробимо це.»

«Отож,» сказав я. «Але спершу нам треба тачка. А ще кокаїн. І магнітофон для крутої музики та яскраві сорочки.» Єдиний спосіб здійснити таку мандрівку, на мою думку, це одягтись яскраво, мов папуги, і закинутись під зав’язку, а потім пролетіти весь шлях через пустелю на шаленій швидкості.

Ніколи не втрачати відповідальності. Але ж що саме потрібно висвітлити в репортажі? Ніхто не удостоївся сказати. Що ж, будемо вигадувати самі. Приватне підприємництво. Американська мрія. Гораціо Алджер збожеволів від наркотиків у Лас-Вегасі. Do it now: справжня гонзо-журналістика.