Також тут діяв соціально-психологічний фактор. Завжди, коли життя ускладнюється і нема куди подітись, єдині ліки від усього цього лайна – завантажити тачку наркотою і нестись як навіжений з Голівуду до Лас-Вегасу. Розслабитись під променями пустельного сонця. Просто відкинути дах, намастити пику кремом для засмаги і гнати вперед з музикою на повну гучність і, як мінімум, пінтою ефіру в запасі.

Знайти наркотики було не важко, але роздобути машину і магнітофон було набагато складнішим завданням о 6:30 п’ятничного вечора в Голівуді. В мене була машина, але вона була замалою і занадто повільною для того, що ми задумали. Ми пішли до полінезійського бару, де мій адвокат зробив сімнадцять телефонних дзвінків поки знайшов трансформера підходящої потужності й кольору.

«Притримайте її,» долинуло з його розмови. «Ми прибудемо через півгодини.» Потім, після паузи він почав волати: «Шо? Звісно ж, блядь, у джентльмена є кредитна картка! Ви, блядь, в’їжджаєте з ким взагалі говорите?!»

«Не дозволяй цій свині водити тебе за ніс,» сказав я одразу ж, як він повісив трубку. «Тепер нам треба магазин з найкращою аудіоапаратурою. Ніякого гівна. Нам треба один з тих бельгійських «Геліоватів» з крутим мікрофоном для того, щоб можна було записувати розмови із зустрічних машин.»

Ми здійснили ще кілька дзвінків поки нарешті знайшли необхідне обладнання в магазині за п’ять миль від нас. Магазин був зачинений, проте продавець пообіцяв почекати, якщо ми поспішимо. Але ми затримались через те, що якийсь «Стінгрей»

Нарешті двоє продавців підійшли до дверей, погрожуючи нам розвідними ключами, і ми вирішили домовитись про покупку через маленьке віконце. Вони відкрили двері на достатню ширину, аби було видно обладнання, потім швидко зачинили їх знову. «Тепер забирайте, що вам треба і котіться звідси до біса!» закричав один із них через віконце.