— Сподіваюсь, докторе, ви не відмовитесь залишитися на файф-о-клок. Зберуться мої давні друзі, — сказала вона з усмішкою гостинної господині.

Текер коротко зітхнув, вклонився і сів на стілець. Він мав такий вигляд, наче під ним була розпечена сковорода. Всі мовчали.

Щоб перервати обтяжливу мовчанку, бранець підступної гостинності сказав:

— Я читав у газеті: якось у лондонській економічній школі виступив славнозвісний письменник. Він звернувся до слухачів з такою промовою: “Багато хто з юнаків, які сидять тут, будуть знищені: одні вбиті, другі задушені газами, треті умруть з голоду. Насувається світова катастрофа. Цивілізація гине, і нема виходу. Залишається хіба збудувати ковчег, схожий на Ноїв…”

Леді Хінтон опустила на коліна вишивання. Вона зблідла, очі її спалахнули гнівом.

— Побережіть нерви вашої пацієнтки, містере Текер! Увійшов слуга.

— його сіятельство барон Маршаль де Терлонж і його превосходительство комерції радник містер Стормер.

Невдоволення на обличчі леді Хінтон змінилося звичною маскою люб’язності.

Увійшов Маршаль де Терлонж, французький банкір з сумнівним минулим, що нажився на війні і купив титул барона. Йому було під п’ятдесят, але він здавався зовсім трухлявим. Разом з ним прийшов плечистий, міцний дід, у якого обличчя було червоне, наче в різника.

Барон прошкутильгав до крісла, поцілував руку господині і, дуже заїкаючись, сказав:

— Дозвольте е-е… відрекомендувати мого компаньйона і друга м-містера Ст… Ст…. Ст…

— Стормер! — гаркнув товстун, подаючи розчепірені товсті пальці господині, що здригнулася від його голосу.

— його преосвященство єпископ! — оповістив лакей.

Увійшов єпископ Иов Уеллер, огрядний, здоровий чоловік з породистим, рум’яним обличчям. Його променисті очі і соковиті губи усміхались.

Услід за єпископом прибув професор філософії Шнї-рер. Він здивовано оглянувся навколо, наче не туди потрапив, усміхнувся, мов дитина, що впізнала знайомі обличчя, і, простягнувши обидві руки, підійшов до леді Хінтон.