— Страуси як верблюди,— додав Вадик,— вони теж можуть кілька днів не їсти і не пити.

— Звідки ви все це знаєте? — з подивом запитав я.

— Ми вже двічі були в зоопарку,— загули жовтенята,— минулої осені і ще на початку літа. Один раз з Гошиною мамою, а вдруге всім класом. У нас тоді справжній екскурсовод був!

Ми з Павликом перезирнулися: нам страшенно не сподобалося слово «справжній». Виходить, ми нікудишні як екскурсоводи?

— Чому ж нас Іраїда Кіндратівна не попередила? — скрушно шепнув мені Павлик.

— Можливо, вона вирішила, що ми теж зуміємо захопити дітей своїми розповідями,— висловив я припущення. Хоч і сам здивувався, чому справді Іраїда Кіндратівна не відмінила нашу екскурсію. І я сказав Павликові: — Треба їх покатати на поні.

Ми гукнули жовтенят, які юрмились біля загінця з фазанами, і закричали неприродно веселими голосами, наче петрушки в ляльковому театрі:

— Хто хоче кататися на поні, поспішайте за нами! Поспішайте!

Кататися захотіли всі. Навіть троє сторонніх хлопчиків кинулися до нас. Добре, що батьки зупинили їх. Ми побігли на круг.

Маленький сірий коник стояв запряжений у візок на чотирьох колесах і жував сіно. Кучера біля нього не було.

— Коник обіда,— здогадався дошкільник Антон.

— Я теж хочу обідати,— сказав Гоша,— ходімо додому!

Цього разу діти його не підтримали, вони всі хотіли кататися.

— Невідомо, скільки ще чекати на кучера,— сказав я.

— А ти нас сам покатай,— попросив ввічливий Бориско.

— Як це сам? На своєму горбу, чи що? — спробував я перевести на жарт.

— У тебе горба нема! — засміявся Антон, а Бориско з невинним виглядом додав:

— Як кучер, покатай.

— Не можна, за це влетить,— заперечив Павлик.

— Може, ти коника боїшся? — невлад висловив Антон.