Наш авторитет завис на волосинці хвоста поні.

«Якщо ми зараз не виконаємо прохання дітей, то не завоюємо авторитету»,— майнуло у мене в голові.

— Це я боюсь? — усміхнувся я і почав рішуче відв'язувати поні.

Павлик розгублено мовчав.

— Можна, я буду правити? — запитав Гоша.

— Можна! — дозволив я і подумав: «Сім бід — один одвіт. А може, все скінчиться благополучно. Проїдемо коло — і порядок».

Я почав підсаджувати дітей на візок. Виявилось, що у Вадика всі кишені наповнені камінням. І коли він устиг його набрати!

— Навіщо тобі це каміння? — запитав Павлик.

— Я буду кидати їх у ставок, де плавають качки, щоб вони підскакували,— пояснив Вадик.

— Качки? — жахнувся Павлик.

— Камінчики! — засміявся Вадик.— Якщо вдало кинути, вони довго стрибають по воді. На ній потім будуть кола.

— Даси попробувати? — відразу ж запитав Антон.

— Ще чого! — погрозила йому пальцем Світлана.

І правильно зробила. Зараз нам не вистачало тільки підбити водоплавну птицю. Але тут Гоша, немов справжній кучер, прицмокнув губами і крикнув грубим голосом:

— Но-о! Пі-шла!

І ми рушили.

Проїхали одне коло, почали друге. Гоша, очевидно, смикнув не ту віжку: поні звернув з кола і вийшов на доріжку зоопарку. Цокаючи маленькими підківками, він побіг по ній в глиб саду. Ми почали підстрибувати на візку, мов кавуни. Люди злякано кидалися врозтіч. Павлик перехопив у Гоші віжки і почав їх трошки натягувати і кричати: «тпру!» А я гукав до відвідувачів зоопарку, щоб давали дорогу. Поні добіг до своєї конюшні і став. Ми швидко зсадили дітей.

— Тікаймо! — шепнув я Павликові, та було вже пізно: з конюшні вийшов сторож і перегородив нам дорогу.

— Хто такі? — сердито запитав він,— Чому бешкетуєте?

— Ми заплатимо,— благально сказав Павлик.

— Ходімо в дирекцію! Там розберуться.— Сторож узяв нас за комірці курточок, немов щенят, які нашкодили, і повів у дирекцію.