— Його мама працює сьогодні в другу зміну. Вона о дванадцятій ночі прийде,— сказала за Бориска Оля.

— Я і до дванадцяти сидітиму,— заявила розгнівана гостя,— а тебе, паскуднику, виведу на чисту воду!

— А що Боря зробив? — вийшовши трохи вперед, запитав Павлик.— Ми його старші товариші... вчимося в одній школі.

— Теж, либонь, бешкетники нівроку,— оглядаючи нас, пробурчала бабуся.

— Що ви,— ніяково заперечила їй Оля.— Це вожаті нашої зірочки.

— Чого ж ви, вожаті, так погано працюєте! — відразу накинулася на нас сварлива бабуся.— Адже він, душогуб, моїй Мурці життя не дає! То ногою штурхоне, то за хвіст смикне... А вчора загнав її на дровітню по драбині, а драбину зіпхнув. Дах на дровітні залізний, кішка на ній, мабуть, півдня мучилася. Поки я її жалібне нявчання не почула... У, мучитель котячий! — І вона підняла скатертину, щоб поглянути на принишклого Бориска.

— Бреше вона все! — викрикнув він і, вискочивши з-під столу, втік на вулицю.

— Це я брешу? Ну, зачекай, халамиднику, я тобі намну вуха! — І вона жваво задріботіла до дверей.

— Ви не хвилюйтеся,— спробував зупинити її Павлик,— Боря більше не зачепить вашу кішку. Ми його на збо... ми за нього ручаємось.

— Ні, я з ним сама розберуся,— відсторонила Павлика бабуся.— Іч, що вигадав — брешу я! — Вона поправила хустку, яка з'їхала на обличчя, і поспішно пішла.

— Цього я не чекав від Бориска,— сказав Павлик, як тільки за бабусею зачинилися двері,— загнав кішку на залізний дах! Їй там навіть нема за що зачепитися.

— І я не чекала,— тихо призналася Оля.— Він такий скромний, сором'язливий.

— В тихому болоті чорти водяться,— прорік Павлик і звернувся до мене: — Ось і попробуй знайти таку справу, яка їх усіх об'єднає...

Червоний? Ні, синій!