— Куди ви гребете? Треба на той бік, вихід мусить бути там, — сказав Армен.

Вихід виявився протокою, ще темнішою і тіснішою, ніж перша. Гребти було неможливо.

— Пливімо назад, — сказала Асмік, боязко поглядаючи на похмуру воду протоки, яка здавалась пробитим у горі тунелем.

— Що б там не було, треба пройти, — відповів Армен і додав: —Тут ми навіть скоріше пропливемо, ніж на веслах. Беріться за очерет, тягніть його до себе… Отак…

Камо і Грикор схопилися за очерет, який ріс обабіч протоки, потягли до себе, і їхній човен легко ковзнув уперед.

Дитячі серця стислися: куди ж виведе їх цей чорний тунель?

А в протоці ставало дедалі темніше. Шатро, створене густим листям очерету, було тут зовсім низьке і торкалося голів дітей, які сиділи в човні. В захищеній од вітрів і сонця воді, в її нерухомому мороці буйно розрослися водорості. Дно протоки наче було покрите товстим темнозеленим мохнатим килимом, бахрома якого цупко обплутувала ніс і боки човна. Що далі, то вужчою ставала протока, густішими водорості. Човен нарешті зупинився. Водорості обплутали його тепер з усіх боків, створивши сплетіння, з якого, здавалося, він уже не зможе вибратися.

— Армене, куди ти завіз нас? — запитала схвильовано Асмік,

— Пливімо назад! — вигукнув Грикор.

Діти спробували зрушити човен назад, але він не піддавався. Його широка й тупа корма не могла розірвати сплетіння водоростей.

Діти зніяковіли.

— Може, вийдемо на берег? — запропонував Армен.

— Ну й затягне нас там! — заперечив Камо. — Сама вода, болото… Та й куди податися? Лише озеро навколо…

— Тоді що ж, помирати тут з голоду?.. Молодці ми будемо! — розсердився Грикор. — Треба просуватися назад.

— Ні, коли вже просуватися, то тільки вперед! — вигукнув Камо і, схопивши весло, почав сердито обрубувати ним водорості перед човном, розкидаючи їх на всі боки, наче волокна мокрої зеленої шерсті.