– Чому? – запитав Флетчер, уважно слухаючи товариша по ремеслу.

– Підривний елемент, – махнув рукою Варвар. – Проти президента виступав. Сподівався – у власній квартирі можна робити це безкарно. А бляшка його й підвела.

– Сила!

– Ще б пак. Ти, Флете, молодий іще. Отож дивися та вчись.

– А вона не впаде? – запитав Флетчер, вертаючи Джонові бляшку.

– Прилипає до чого завгодно, починаючи з габардину до сталі і скла.

– А зняти її легко?

– Мов пушинку.

Варвар визирнув з темного під’їзду, і лице йому враз мовби скам’яніло.

– Йде, – прошепотів він. – Тепер мотай на вуса.

Похитуючись з боку на бік, мов п’яний, що силкується довести всім свою тверезість, Джон Варвар вибрів із під’їзду і попростував назустріч чоловікові з зарослим переніссям. Той щойно вийшов із дверей банку, де перебував хвилин сорок.

– Да-даруйте, м-містер, – сказав Варвар, – збивши на потилицю свого потертого капелюха. – Чи немає у вас запалити?

Джентльмен клацнув портсигаром. Джон подався уперед, але похитнувся і, змахнувши руками, схопив джентльмена за полу піджака.

– О, п-прошу вибачити! – вишкірив зуби детектив. – Сьогодні добряче гойдає.

Він узяв цигарку, подякував і, погойдуючись, побрів од джентльмена геть.

– Чиста робота! – тільки й сказав Флетчер, коли за кілька хвилин у під’їзді знову з’явився його напарник.

– Завтра ми знімемо з нього бляшку, – підморгнув Джон, – і в нас буде запис усього того, що виголошував цей шановний містер та його співрозмовники протягом доби…

Тим часом шановний містер, що вийшов із банку, крокував собі по центральній авеню. Двічі він озирнувся, але нічого підозрілого не виявив.