В поліцейській дільниці одного з районів міста було вчинено дивовижну крадіжку. Конфісковані дорогоцінності, гроші й навіть дефіцитні променеві відмикачі сейфів – усе лишилось незаймане. Зникла тільки одежа.

Зухвалий злодій усе обставив зі знанням справи: він мав рукавички, аби не лишити сліду від пальців, узуванка його була, очевидно, змазана якоюсь рідиною, що перешкоджала собаці взяти слід, а сторожовим роботам було кинуто по жмутку паклі, просякнутої алкалоїдом, який запаморочливо діяв на електронний мозок.

– Ну й безглузда крадіжка! – не переставав обурюватися заступник начальника дільниці. – Затратити стільки праці, вдатися до таких засобів перестороги і взяти мізерію!

– Хіба мало божевільних у цьому місті, – флегматично зронив начальник. – Їм би звиватись у гамівній сорочці, а вони ходять на волі, та ще й роблять свій бізнес…

Приблизно так само наслідки операції Флетчера (а костюм містера з зарослим переніссям викрав не хто інший як він) оцінив шеф бюро розшуку. Правда, його здивував інший бік цієї історії.

– Божевільний, – сказав він, – нащо ти приволік весь костюм? Досить було самої бляшки.

– Дуже ж бо я хвилювався, – виправдовувавсь Флетчер, переступаючи з ноги на ногу. – Ніяк не міг її, кляту, намацати. Отож прихопив із цим ганчір’ям.

Коли всі вікна було задраєно і черговий робот зачинив за собою двері, начальник бюро з радісним хвилюванням увімкнув у підсилювальну систему бляшку – технічне чудо, на яке він поклав мало не третину свого капіталу.