На «Бородатих хлопчиків» ставила, зокрема, всемогутня «Уестерн компані», що її не без підстав вважали за державу в державі. Сотні електронних машин невтомно лічили й перелічували всі можливі варіанти гри. При цьому на шальку уявних терезів кидали, здавалося б, найдрібніші факти, скажімо, те, що центр нападу «бородатих» юнацькі роки прожив у дядини на Атлантичному узбережжі, а центр захисту команди «вовків» в дитинстві хворів на свинку…

Та ось врешті настала урочиста хвилина. Всі, кому поталанило дістати квитка чи прошмигнути на стадіон «зайцями», сяк-так розташувалися на трибунах. На поле, обнесене колючим дротом та ровом із водою, жваво вибігли гравці обох команд. Груди й спину кожного «вовка» прикрашало зображення вишкіреної пащі звіра, котрий дав назву команді. «Бородаті хлопчики» були у своїй традиційній білосніжній формі. Суддя, сидячи в броньованому маніпуляторі, позирнув на секундомір, і над завмерлим стадіоном срібно засюрчав свисток…

«Вовки» зразу ж кинулися в атаку. Вони штурмували розгорнутим фронтом. Особливо небезпечним здавався форвард «вовків», новоявлена двадцятилітня зірка. Він з однаковим успіхом бив і лівою і правою, а фінтив так, що всі, хто уболівав за «Добрих вовків», тільки кректали блаженно та захоплено. Цей високий і прудкий хлопець зовсім заступав свого супротивника. «Бородаті» стали в глухий захист. Вони відверто грали «на відбій». Трибуни обурено зашуміли. Кілька круглих предметів, од яких відгонило тухлятиною, описавши правильні параболи, опустились там, де з’юрмилося найбільше білих футболок.

Президент «Уестерн компані» сидів на трибуні для почесних гостей блідий і похмурий. Поряд з ним був тренер «бородатих» (він щойно прибіг сюди) та якийсь набасурманений чоловік з високим чолом.