Цiкаво було б iще знати, чи тодi, коли Катерина II виламувала з царських регалiй дорогоцiнне камiння i зашивала в одяг, бо чекала чорних звiсток про бунт Омеляна Пугачова – цiкаво було б знати, чи тримала вона напоготовi коней? Чи дотримувалась вона звичаю «фарас-ан-науба»?! Шкода, але поки що про це не доводилось чути, а от про зашитi в одяг дiаманти iсторики згадують. Взагалi щось воно так вже випадало, що в «Переможних» схильнiсть до завоювань i перемог завжди поєднувалась iз схильнiстю до втечi вiд справжньої чи уявної небезпеки.

Iван Васильович, котрий Грозний, наприклад, плекав мрiю про втечу на далекi туманнi береги Альбiону до скупих та пихатих британцiв. I собi це за вину не ставив анi перед богом, анi перед своїми пiдданими, рабами та холопами. А водночас дуже, дуже лютував на втiкача – князя Курбського.

Не любили, ой не любили «Переможнi» помазаники божi втiкачiв, особливо як вони раби, холопи! Петро Великий так не любив втiкачiв, що наказав рекрутiв позначати татуїровкою на руцi. А щоб татуїровка наймiцнiшою була, робили її по живому тiлу пiдпаленим порохом. Бо раптом втече новобранець, злякається шведських куль i турецьких ятаганiв, не схоче накласти головою за царя-батюшку…

Та не збиваймося на манiвцi, а повернiмося до головного – до заснування Мiста Миру знаменитим, славетним Аль-Мансуром. Вiн, як свiдчать хронiсти, довго їздив до Iраку. Бо Iрак пiдтримав його чорне знамено роду Аббасидiв * у боротьбi проти бiлого стягу халiфського роду Омейядiв. Врештi-решт Аль-Мансуру сподобалась мiсцина поруч iз сiльцем Багдад, де нiби збирались кiнськi ярмарки. Отут вiн i наказав будувати. Але й тодi, як i тепер, робили попереднi плани. Тiльки тодi було менше керiвникiв i ще менше проектантiв. I це, слава Аллаху милосердному й милостивому, щасливо позначилося на будовi мiст. Хоча, як ми бачимо, проблеми, якi зараз часом виникають з вини славетних зодчих, виникали й тодi.