План Мiста Миру насипали на землю попелом. Походив, поблукав Аль-Мансур майбутнiми вулицями та майданами свого майбутнього круглого мiста, бо в планi мiсто було як колесо вiд гарби: ступиця – резиденцiя халiфа, спицi колеса – вулицi, обiд – зовнiшнi мури з незлiченними вежами. З вулиць до резиденцiї прямого ходу не було. Тiльки по галереях мурiв через незлiченнi варти й залоги…

Аль-Мансур дбав про те, щоб у мiстi жили тiльки його придворнi.

М'ясний ринок вiн взагалi випхав за стiни мiста, бо в рiзникiв повсякчас у руках довгi гострi ножi.

Палац же приголомшував усiх, хто його бачив. I не лише золотом i смарагдовою полив'яною банею височиною аж на 80 лiктiв. I на банi вершник мiдний золочений. Переповiдають, що вершник показував списом туди, звiдкiля загрожував ворог чи «навiть, ще страшнiше, власнi пiдданi – бунтiвники».

Ми здогадуємось, що розповiдь про списоносного стража разом з арабами перенеслася до Iспанiї в Гранаду. У переповiстках їхнiх сусiдiв-християн Аль-Мансур перетворився на легендарного Альманзора.

Про чарiвного вершника на початку минулого столiття написав американський романтик Вашiнгтон Iрвiнг. Як довела славнозвiсна поетеса Анна Ахматова (а без псевдонiму – Ганна Горенко), ця розповiдь Iрвiнга так вплинула на Олександра Сергiйовича Пушкiна, що вiн скомпонував незабутню казку про золотого пiвника. I завершив її генiальним гаслом для всiх казкарiв, як членiв Лiтфонду, так i початкiвцiв: «Сказка ложь, да в ней намек – добрым молодцам урок!»

Отож мiсто збудували. Але тi, хто в ньому мешкав, потребували i їжi, i питва, i рiзних послуг всяких фахiвцiв.

I незабаром Кругле Мiсто обросло з усiх бокiв людськими житлами всiх ступенiв достатку та вбогостi.

Ну а при такому оточеннi вже нi того страху, нi тої поваги до мурiв i башт Круглого Мiста, Мiста Спокою, Мiста Миру.