Повсякчас над рiчкою чулися крики човнярiв, вiд зорi до зорi, а то й глибокої синьої ночi. Бо не одна тисяча човнiв була у славному Багдадi. Човнярi чого тiльки не перевозили, кого тiльки не переправляли з берега на берег: i людей, i тварин, i коштовностi, i кiзяки, сушенi на паливо, хмиз i глеки з бiтумом, рабiв i воїнiв, поетiв i повiй…

Спробував Хасан одружитися вдруге, щоб у домiвцi була господарка i помiчниця. Та якось старий Хасан прийшов додому ранiше, нiж звичайно, i побачив – мачуха доїдає гарячi оладки, а малого вiдштовхує вiд дерев'яної тацi з вареними бобами.

Вiн тодi сказав, за мусульманським звичаєм i правом, три рази, що вона йому не жiнка. I вигнав геть.

У Хасана було багато роботи, бо вiн прибирав якраз весь бруд, що був в тому кутку базару, де торгували дрiбною птицею, м'ясом i дрiбною худобою. Але водночас це була єдина можливiсть жити, бо хтось десь давав йому кiстку мозкову, чи шмат потрiбку, чи клапоть шкiри з мiздрею. Та ще й те, що йому вдавалося продавати зiбранi за день корзини кiзякiв, приносило йому якийсь прибуток.

Та всього цього ледь-ледь вистачало на життя, i зовсiм не вдавалося батьковi заощадити монет, щоб винайняти собi справжнє помешкання, а не щiлину мiж будинками. Бо вiн ту щiлину перекрив згори очеретом i вербовими гiлками, а передню та задню стiни зробив з очерету та шматкiв старої повстi. Ту повсть Хасан знайшов на смiтнику. Багатi люди повсть чiпляли на вiкнах i на човнах в спекоту i поливали згори водою. Вода тонким шаром розпливалася по повстi, а протяг насичував кiмнату чи каюту вогкою прохолодою в жахливi спекотнi днi багдадського лiта… Тодi люди могли жити або в пiдвальних помешканнях, через якi протiкали вiдведенi струмочки вiд каналiв i водосховищ, . або в кiмнатах, де на вiкнах висiла мокра повсть.

Те, що поруч базару вони мешкали, було велике щастя.