Халiф Аль-Мансур, як достеменно вiдомо, нiяких вузiв не закiнчував, теорiї та практики мiстобудiвництва навiть екстерном не складав. Тому його наївну футурологiю i вiру в безпеку власної персони вибачимо.
Але навряд подiбнi речi можна вибачити так галасливо розрекламованому будiвництву мiста майбутнього, столицi Бразiлiї. Той же Аль-Мансурiвський палац, тiльки оточений не мечетями, лавками, лазнями та ханами, а звичайнiсiнькими бiдонвiлями. Ось як! I не коли-небудь, а в 70-тi роки останньої ери…
Коли маленький Алi, якого, як ми вже вирiшили, потiм називатимуть Алi аль-Багдадi (Алi iз Багдада), народився на базарi i почав своє нужденне трудове життя на тому ж базарi, то давно вже не було i «Аль-Кубба аз-захаб» – «Золотої банi» з вершником на верхiвцi – завалилося склепiння ще в 941 роцi пiд час страшної повенi. А мури палацу стирчали до середини XII столiття. Тобто їх розтягли на цеглу ще десь за пiвстолiття до народження малого Алi.
Батько Алi, Хасан, жив без жiнки i служив смiттярем на базарi.
Отож доводилося йому все робити власними руками. I смiття прибирати, i кiзяки, якi назбирав на базарi, продавати дрiбним торговцям, якi скуповували й перепродавали не лише кiнськi та волячi кiзяки, а й людськi фекалiї. Доводилося самому дiставати поживу, самому готувати страви i доглядати за малим.
Жив смiттяр з малим в щiлинi мiж двома будинками. З одного боку був маєток знаменитого ювелiра, а з другого боку був будинок лiкаря-християнина.
Ювелiру батько платив за те, що вiн зайняв простiнок мiж двома будинками. Платив i лiкарю-християнину теж за те, що спить в затишку товстих глиняних мурiв.
Будинки стояли недалеко вiд легендарної повноводної рiчки Тигр. Неподалiк вiд їхньої схованки було припнуто старезний водяний млин на плаву. Вiд раннього ранку до пiзнього вечора вiн гуркотiв жорнами, безупинно плескав лопатями колеса по каламутнiй водi i рипiв, рипiв старими своїми болонками та дошками. Коли повiвав вiтер до сховища малого Алi вiд рiчки – вiн приносив найкращий у свiтi, життєдайний теплий дух розмолотої пшеницi.