А далi тiльки й було балачки, що про фалси 3, дирхеми 4 та динари, про те, хто скiльки й чого дiстав або випив чи з'їв. Скiльки хто з них, з цих смiттярiв, водоносiв, вантажникiв, носiїв, заробив чи втратив часток битого срiбного дирхема.

Бо найбiльший заробiток кожного iз них був не бiльше пiвтора динара щомiсяця.

Тiльки й патякалося тут, у цiй компанiї нежонатих, нужденних злиднiв, про цi динари, яких їхнi руки нiколи й не торкалися, а лише пестили своїми заскорузлими репаними пальцями «чорнi» дирхеми та затертi тьмянi лусочки фалсiв. А про золотi зливки чи самородки говорили з бiльшим захватом, нiж би про справжнє пришестя бога на землю! їм аж наморочилися голови, коли вони вже з третiх чи четвертих рук переповiдали, якi зробив сережки господар Хасанової хижi – знаменитий золотар-iудей Бен Закарiя.

Потiм вони пили дешеве християнське вино. Воно било їм у тiм'я i вони наче дурiли.

Певно, щось туди пiдмiшував господар – чи курячий сушений послiд, чи весняну гiрку кору верболозу…

З того часу, десь рокiв вiд трьох, Алi навчився вiдрiзняти запах чистого вина вiд дурманного всякого зiлля. Це була найбридкiша потрава, яку вiн коли-небудь нюхав потiм у своєму життi. А нюх мав пречудовий. Вiн принюхувався здаля до того вина, яке подавали в глинянiй пляшцi тим людям, що сидiли пiд стiною,

подалi вiд вогнища, вiд диму. Вiд них пахло iншим та й по-iншому тхнуло їхнє вбрання, нiж у того збiговиська, серед якого сидiли Хасан i його малий син Алi.

Та це не були жебраки, вони нiколи не канючили милостиню. А жили своїм нужденним життям, мрiяли про всякi пригоди. Вони завжди говорили про монети та про жiнок. Вони були такi ж самотнi, як i батько Алi. Такi ж самi одинаки з невитраченою хiттю, як i батько Алi. Тiльки нi в кого з них не було дiтей. Тому Хасан був нiби вищий вiд них на голову. Особливо його уважно слухали, коли вiн розповiдав про рабинь.