— Проходьте… — кивнув той. Іван усе ще нерішуче тупцював на місці, і Онищенко всміхнувся: — Ми з вами, як Чичиков з Маніловим…

Сокирко знав, що про якогось Чичикова писав Гоголь, що саме — не пам’ятав, до Гоголя, як взагалі й до інших письменників, не доходили руки, та й, зрештою, чи обов’язково чекістові засмічувати собі мізки старорежимною літературою? Революція народила своїх письменників — Фадєєва та Гладкова, ще, може, Соболева, «Капітальний ремонт» якого Сокирко прочитав з інтересом і вважав цей роман кращим за толстовські чи гоголівські.

— То прошу! — повторив заступник наркома, і Іван протиснувся у двері боком, не повертаючись до начальства спиною — це було б остаточним порушенням субординації.

Ще більш здивував Сокирка Онищенко, коли вони опинилися вдвох. Запропонував Іванові сісти не біля письмового столу, а вказав на крісло поряд з низеньким, круглим, заваленим журналами й газетами. Улаштувався навпроти, закурив «Казбек», підсунув пачку Іванові, випустив дим з ніздрів і подивився запитально. Сокирко знітився, та постарався нічим не виказати цього: потягнувся за цигаркою, хоч курив рідко — у компаніях та після добрячої чарки.

— У комсомолі ви з якого року? — запитав Онищенко.

Іван подумав, що для з’ясування деталей його біографії простіше було б подзвонити до управління кадрів, та відповів, утупивши в заступника наркома відданий погляд:

— З двадцять четвертого.

— Здається, ви з Фастівського повіту?

— Село Чорногородка.

— На Тетереві?

— Батькова хата на самісінькому березі.

— Біля кладовища?

— Звідки знаєте? — запитав Сокирко й одразу знітився: такому високому начальству негоже ставити запитання.

— З сусіднього села отаман Гайовий…

— З Дорогинки.

— У двадцять другому ми полювали на отамана. Але тоді Гайовому вдалося вислизнути.