— Боронь боже, я не хочу, щоб ви потурали Романюкові. Але розберіться у справі без упередження, — чи то попросив, чи то наказав. — Ми не можемо дозволити собі знищувати досвідчені й загартовані партійні кадри.

Іван на знак згоди нахилив голову, розмірковуючи: і Бухарін, і Риков та іже з ними також були досвідчені й загартовані, а виявилися звичайними шпигунами іноземних розвідок. Але ж порівняно зовсім недавно і сам товариш Сталін сказав, що не дозволить розправу над Бухаріним. Отже, Сталінові стали відомі додаткові факти. А ми знаємо, як можна організувати такі факти, подумав нараз і сам жахнувся своєї думки…

Проте навіщо фальсифікувати? Факти повідомлені в листі, а той, про кого пишуть, може визнати їх або відкинути. От Бухарін сам визнав, що шкодив Радянській владі, брав участь у прямих заколотах проти неї, якщо ж нікчемний Романюк визнає, що був завербований польським генштабом, хто сумніватиметься в цьому?

Як домогтися цього визнання?..

Й не таких притискали, подумав Сокирко, але, впіймавши напружений погляд Онищенка, вирішив: певно, не треба…

Від заступника наркома залежить, чи одержить він чергову шпалу, то чи варто псувати з ним стосунки?

— Можете покластися на мене, — сказав. — Гадаю, хтось хоче звести рахунки з товаришем Романюком, от і наклепав на нього.

Сокирко побачив, як пом’якшали риси обличчя в заступника наркома, й остаточно утвердився в своєму рішенні. Кому потрібен той Романюк? Працівник середнього рангу, й навряд чи сам нарком пам’ятає про свою резолюцію. Таких резолюцій товаришеві Балицькому доводиться накладати щодня по декілька, і, якщо з розумом обгрунтувати своє рішення, Романюка можна випустити через тиждень чи навіть раніш. Раніш, мабуть, не варто, поспішливість кине тінь на нього самого, а тиждень — достатній строк, щоб розібратись із звичайним наклепом.

Але що каже Онищенко? Іван навіть не повірив власним вухам.