— Перебільшуєш.

— Хотів би… Але вчора, збираючи матеріал про шпигунів у Наркомунгоспі, не видобув жодного переконливого факту. А там заарештували кількох відповідальних працівників. Кажуть: шкодили… А як конкретно? Так скоро й до самого наркома Голуб’ятникова доберуться… А він, як і ти, із старої гвардії, працював у Харкові, потім головою Чернігівського губвиконкому. Невже й він ворог?

— Ні, не ворог, і Центральний Комітет не допустить знищення партійних кадрів.

— А скажи, Сталін не може не знати, що робиться в країні?

— Ти що! — жахнувся Сидір Гаврилович. — Звичайно, Сталіну все відомо, і я гадаю — він наведе порядок. Дуже скоро. Так, як було з колективізацією: наламали дров, поки товариш Сталін не втрутився. І зараз можливі перегини на місцях…

— А чи не вважаєш ти, що саме колективізація призвела до голоду?

— Якщо б ти не був мій син, — жорстко сказав Сидір Гаврилович, — і я не знав тебе, як самого себе, міг би подумати, що ти став ворожим рупором.

— Я читав Леніна, він застерігав проти поспішливості у проведенні сільських реформ.

— Отже, ти неправильно зрозумів Леніна. Володимир Ілліч ставив питання про кооперування на селі, й заслуга товариша Сталіна, що він провів ленінську ідею в життя.

— Але ж ти, тату, зовсім не розумієшся на економіці. Хоч це визнаєш?

— Так, у мене не було ні часу, ні умов для навчання, — з гіркотою визнав Сидір Гаврилович. — З вісімнадцятого по двадцятий весь час на фронтах, а з двадцять першого — у ЧК. Сам учився, ну, курси різні… Але ж ти закінчив університет, ми з матір’ю мріяли про це, шкода, не дожила… Однак зарубай собі на носі: учила тебе Радянська держава, і мусиш їй вірно служити.

— Служити — значить мислити!

— Виконувати волю й накази партії.

— А якщо бачу, що не туди йдемо?

— Ми йдемо до комунізму. Що б не трапилося. Шлях наш визначений на багато років уперед.