— Тату, але ж це гасло єзуїтів!

Сидір Гаврилович невдоволено поморщився.

— Під час громадянської війни ми розстрілювали біляків, не з’ясовуючи їхніх провин. Уяви собі, іноді навіть трибуналу не мали часу скликати. Можливо, серед них були люди, які б, зрештою, перейшли до нас, проте час диктує свої закони. І тепер ми набираємо розгону, і тепер не маємо часу, наш поїзд мчить без зупинок, а ми стрілочники й маємо забезпечити йому вільний шлях. Головне, досвідчений машиніст, а у товариша Сталіна тверда рука, ясний зір і мудра голова. Він сам знає, коли пригальмувати, коли перепочити, проте, упевнений, не скоро, та й не вимагаємо перепочинку, є ще порох у порохівницях і у нас, старих, а у вас енергії має бути принаймні ще на п’ятдесят років.

— Чого-чого, а енергії вистачає.

— От і закінчимо цю розмову… — Сидір Гаврилович подивився на сина уважно, й тривога майнула в його очах. — Без розмов, — попередив, — маємо робити свою справу без зайвих розмов.

— Здогадуюсь…

— Сьогодні до мене має прийти твій ровесник. Тямущий хлопець, із сільських комсомольців, заочно навчається, а вже слідчий. Наша зміна — колись, може, стане наркомом.

— І він не сумнівається ні в чому?

— На нього можна покластися, і я сам клопотатимусь про присвоєння йому наступного звання. Капітан у неповні тридцять років, хіба погано?

— Чотири шпали? — не повірив Антон.

— Він заслужив їх.

— У вас секретна розмова?

— Старшому лейтенантові Сокирку доручено розслідувати справу Романюка.

— Тоді я залишусь. Ми домовилися з Ольгою піти в кіно, але кіно сьогодні відкладаємо, хочу побачити твого мудрого слідчого — можливо, мені вдасться переконати його, що чесніших і відданіших за Миколу Олексійовича просто не існує.

— Я просив Сокирка розібратися об’єктивно.

— А наказати вже не можеш?

— Романюк — мій друг, і незручно…