— З якого часу стало незручно захищати друзів? Дивна логіка: можна клопотатися за будь-кого, тільки не за друга… А хто ж краще знає людину, коли не друг? На фронті можна затулити друга від кулі, а поручитися за нього незручно?

— Але ж це можуть розцінити як вигороджування… А в моїх руках зосереджено немалу владу…

— Ну й що? Я б силою своєї влади звільнив друга.

— Не так це просто.

— Чекай, чекай, — перервав Антон. — А цей Сокирко знає, що ти протегуватимеш йому?

— Хочеш сказати, що саме цим я намагаюсь вплинути на долю Миколи Олексійовича?

— Якщо подивитися збоку…

— Не знає й не знатиме. Я не використовую свого службового становища…

— Ти в мене найкращий, — цілком серйозно ствердив Антон, — і що більш я набираюся досвіду, то більш хочу бути схожий на тебе. У твердості й незламності: заздрю, як це не дивно, твоїй прямолінійності — ми виховані трохи інакше…

— Шкода. Я намагався виховати тебе справжнім солдатом партії.

— Найкращий солдат той, хто усвідомлює наказ.

— І беззастережно виконує його.

— Ми вже балакали про це…

— Бо в цьому — сенс нашого життя.

— Проте зараз прийде твій Сокирко, а заступникові наркома якось несолідно самому ставити чайник…

— Мені казали, що тільки лакеї соромляться подати пальто гостеві.

Задзеленчав дзвінок, і Антон зауважив не без єхидства:

— Добре, що літо… А то б я подививсь, як ти намагаєшся зняти шинелю зі свого підлеглого і як він відбивається від тебе.

Сокирко повісив кашкет у передпокої, долонею пригладив русяве волосся й запитально глянув на Онищенка. Той висунув наперед Антона.

— Знайомтесь, старший лейтенанте, це мій син Антон. Працює в молодіжній пресі…

Відчувши міцний потиск, Антон пройнявся до гостя приязню, хоч і настроївся скептично. Гадав: комсомольський висуванець, таких вистачало й у них в редакції — не вміють написати й замітки, зате із сількорів, раніш за них усе переписували, тепер самі навчають.