Очі в Кушніра загорілися — про Лівшиця слід доповісти найвищому начальству, певно, навіть у Москві візьмуть справу під контроль, можливо, про неї писатимуть газети.

— Лівшицем займусь я сам, — вирішив.

Сокирко спохмурнів: майор видер у нього просто з горла ласий шматок. Однак, може, це й на краще. Раптом у Лівшиця збереглися старі зв’язки в Москві, звідти могли й осмикнути, а чим це закінчується, Іван знав добре.

— Мені здається, — про всяк випадок піддав жару, — Лівшицеві протегував хтось з колишнього керівництва ДПУ.

— Цікавий фрукт! — погодився Кушнір. — Якщо добре притиснути, викладе все.

— А як бути з Романюком?

Проте Кушнір уже втратив інтерес до якогось директора тресту.

— Дивись сам…

Цих двох слів було досить, щоб тепер Сокирко міг сказати заступникові наркома те, в чому був переконаний: Романюк не винний. Але слід було обставити цей висновок, хоч трохи піднести себе.

— Я розібрався в справі Романюка, — сказав Іван, — і вважаю, що його заарештовано даремно. Нема жодних доказів вини, я погодив це питання з Кушніром, і майор думає так само.

Сокирко побачив, як посвітлішали Онищенкові очі, й подумав, що керівникові такого рангу слід мати твердіше серце, не піддаватися емоціям і не захищати навіть друзів. Політика вимагає жорстокості, тим паче політика внутрішня, тут потрібно рубати з плеча, без дипломатичних вивертів.

— Я знав, що Микола Олексійович не винний, — полегшено мовив Онищенко.

«Загримів би твій Микола Олексійович туди, де козам роги правлять, — подумав Іван, — і ти сам би перший відрікся від нього».

Сказав:

— Якщо ви не заперечуєте, завтра я підготую постанову про звільнення товариша Романюка.

— Звичайно.

— Вранці передам вашій секретарці на підпис. Лиш тепер Онищенко остаточно взяв себе в руки.