— Прошу… — Онищенко показав рукою на двері вітальні.

Іван на мить завмер, помітивши омріяний килим з шаблею, і вмостився на краєчку тахти; боком, з самого краю, вже цим виказуючи поштивість до начальства.

До кімнати зазирнув Антон, по-змовницьки підморгнув Сокиркові.

— Зараз я зварганю чай… їсти хочете?

Іван енергійно захитав головою, їсти справді не хотілось, голодні часи минули, й гастрономи були завалені ковбасою та шинкою, не кажучи вже про цукерки й тістечка. Проте Онищенко, певно, вважав, що молодому й неодруженому ніколи не завадить підкріпитися — наказав синові:

— Зроби бутерброди. У буфеті є сир та ковбаса, лимони, а чай завари міцний.

Антон підморгнув Сокиркові ще раз і зник. Іванові від цієї фамільярності потеплішало, і він вмостився зручніше. А Онищенко не сів, обперся спиною на одвірок і дивився очікувально.

Зненацька Сокирко зрозумів: оті дві чи три секунди, ота пауза, після якої він почне розмову, справді можуть стати для нього вирішальними. Власне, він уже прийняв рішення, більше того, обставив усе так, щоб комар носа не підточив: зранку викликав на допит Романюка, потім пішов на прийом до свого безпосереднього начальника майора Кушніра й доповів, що, мабуть, справа не варта виїденого яйця. Побачивши, як наколющився Кушнір, Іван не дав майорові ані секунди, щоб висловити незадоволення: зробив таємниче обличчя й повідомив, що, здається, про їхній відділ заговорять в усьому Наркоматі. Вчора він допитував колишнього заступника наркома залізничного транспорту Лівшиця, — ото постать, виявляється (про це вже встигли підзабути), цей негідник — справжній ворог — зумів колись, пролізти в органи, на початку двадцятих очолював навіть Київську губернську ЧК.