«Емка» виїхала з двору, проминула Дорфманів будинок, І Сокирко вирішив увечері зазирнути до коханки. Тепер уже Розалія ображалася, коли він довго не з’являвся, іноді навіть плакала, це дратувало Івана, й він уже шукав приводу розірвати стосунки, які ставали обтяжливі. Однак минало кілька днів — і він знову піднімався на другий поверх, тричі натискав на кнопку дзвінка і не без задоволення прислухався до кроків за дверима.

На Московській, біля «Арсеналу», Сокирко висадив з «емки» щасливих дітлахів, опустив скло й підставив обличчя теплому вранішньому вітерцеві. На вулиці Кірова, під Будинком Червоної Армії, тирлувалися лейтенанти у новісінькій формі, певно, випускники якогось училища, потім «емка» проминула особняк, де мешкав Затонський: Іван поштиво провів очима зашторені вікна. Затонський — відомий революціонер і нарком, член Центрального Комітету ВКП(б), і портрети його вивішують на вулицях під час революційних свят. Високе начальство, а до начальства Сокирко звик ставитися з повагою й слухатись його беззастережно. На чолі країни стоїть вождь — великий і недосяжний; і Сокирко заздрив москвичам, які хоч мимохідь, хоч здалеку можуть побачити під час параду та демонстрацій вождя всіх часів і народів. Іноді Іванові снилося, що його зараховано до особистої охорони товариша Сталіна, що він стоїть поруч з Йосифом Віссаріоновичем і затуляє його від численних ворогів народу, які хочуть вчинити замах на людину, без якої не уявляє собі життя кожен радянський трудівник. Проте нічого у них, підлих ворогів, не вийде, він, Сокирко, ані секунди не завагається і пожертвує життям заради великого вождя і вчителя.

А поруч з товаришем Сталіним його соратники — Ворошилов, Молотов і Каганович.