Я прагнула бездiяльностi та вiдпочинку, але не настiльки безглуздих.

Вiд такого байдикування втомилася ще бiльше. Однокласниця витягнула з мене обiцянку прийти на засiдання мiсцевого клубу дiлових жiнок. «Хочу здивувати своїх бiзнес-партнерiв, - довiрливо розкрила вона карти. - Нiчого робити не треба. Просто прийди, гаразд? Поможи подрузi по старiй пам'ятi!» Слово «подруга» рипучим смичком ковзнуло по струнi у грудях, видобувши фальшивий звук. Яка вона менi подруга?

Наступного дня я вирiшила зробити батькам приємне - запросила маму з татом на обiд у цей ресторан. Але нiхто з нас не отримав очiкуваного задоволення.

Мама взяла до рук книжку-меню у шкiряному паспарту i у неї вихопилося: «Це що? Сто дев'яносто вiсiм гривень за салат?! А сiк - вiсiмдесят?…» Її обурення було щирим та голосним.

- Це свiжовитиснений сiк, - упiвголоса пояснила я. - Хочеш апельсиновий?

- Хiба я з глузду з'їхала? - не заспокоювалася мама. - За такi грошi можна вдома цiлий тиждень їсти!

Обiд пройшов в удавано-безтурботнiй напруженiй атмосферi. Батькам так i не вдалося розслабитися - вони вибирали страви не за бажанням, а за цiною, тому замовили найдешевше i знайшли згодом купу недолiкiв на своїх тарiлках. М'ясо було недостатньо просмаженим, салат недосоленим, вино кислим.

- Краще пiшли б у «Лiхтарик» на нашiй вулицi, - бiдкався тато. - Взяли б по вiдбивнiй та смаженiй картопельцi, оселедчика з цибулькою замовили, маленьку карафку горiлки з перцем до нього - ото було б свято! - мрiйливо зауважив вiн, схрестивши виделку та нiж на тарiлцi з королiвськими креветками-гриль…

- Який «Лiхтарик»? - охолоджувала його запал мама. - Краще я вам вдома чебурекiв насмажу. Хочете чебурекiв?

- Хiба з пивом, - погодився тато.

…Наступного дня менi довелося давати iнтерв'ю.

- Доцю, тобi з газети телефонують, - урочисто повiдомила

мама зранку, витягнувши слухавку перед собою. - Знають, що ти у Львовi!