Поки йшла до телефону, придумала собi вiдмазку: їду в гори, нiчого, на жаль, не вдасться, вибачте… Однак журналiстка дитячим голосом повiдомила: у нас є рубрика «Славетнi земляки», давно чекаю вашого приїзду, знаю майже все, що пише про вас росiйська преса, а про те, що ви у Львовi, довiдалася вiд своєї старшої сестри, вашої однокласницi… Я спробувала було вiдкараскатися - не вийшло. Хватка у власницi дитячого голосу виявилася як у справжньої акули пера.

Довелося вибиратися з розношених джинсiв i теплої куртки-»бобки», робити макiяж. Добре, хоч зустрiч призначили у кав'ярнi поблизу мого будинку.

- У своїй серiї «Абортарiй» ви зображаєте жахливi речi, - увiмкнувши диктофон i поставивши його на столик, скоромовкою почала журналiстка, подiбна на дiвчинку-старшокласницю. - Жахливi речi у розкiшних iнтер'єрах. Чому так? Для чого?

- Вас мої картини шокують? - перепитала я. - Саме цього я прагнула. Якщо мої картини викликають таку реакцiю, зачiпають за живе - мети досягнуто. Ви розповiдатимете комусь побачене, обговорюватимете свої враження… Вони довго не вiдпускатимуть. Якщо ж ефект буде тимчасовим i ви усе забудете, закривши журнал, альбом, сайт, чи… де ви бачили мої роботи?… менi буде шкода. Не для того я бралася за пензлi та фарби…

Дiвчинка скосила очi на диктофон, перевiряючи, чи все гаразд, i змiнилася на обличчi.

- Ой! Плiвка не крутиться! - пробурмотiла вона. - Що таке? Почекайте, будь ласка… Зараз… Вибачте, я зараз.

Вона намацала щось на сподi свого вельветового заплечника з багатьма дешевими прикрасами на шпильках, витягнула упаковку нових батарейок, розiрвала папiр тремтячими пальцями, поспiхом почала вставляти їх на мiсце старих, помиляючись з розташуванням плюсiв та мiнусiв, i вiд того ще бiльше нiяковiючи.

Я мовчки всипала у горнятко ложку цукру, повiльно розмiшала, намагаючись не дивитися журналiстцi пiд руки. Її диктофон застарiлої моделi ожив, заблимав зеленим оком - вона перевела подих i натиснула на клавiшi запису.