— Вона, — відповів я. — Тільки до неї також око потрібне.

— Розумію…

Стріляли десь за нашою хатою, стріляли кругом. Двічі гримнула гармата, знову почулося гуркотіння танків. Але танки в станиці не з’являлися. Я знову визирнув у вікно і побачив снайпера, що лежав, широко розкинувши ноги. Маленький, схожий на хлопчика, що заради гри надів завеликий для його голови сталевий шолом. Кулеметника поряд вже не було. На даху раптом незрозуміло від чого почала тріскатися черепиця. Снайпер прикляк, але тут же підвів голову, плече з прикладом ледь помітним ривком подалося назад. Постріл! Знову поштовх у плече. Знову…

Я бачив війну. Не в кіно, а на власні очі.

Розлітаються друзки черепиці. Снайпер нагнув голову. Цього разу він довго не підіймав її. Убитий? Невже вбитий?.. Підвівся… Постріл!

— Ось цей воює! — почув я за спиною голос Івана Тихоновича. — Ну, досить… Гайда, біжи, поки голова ціла. Живим візьмуть…

Боєць ніби почув пораду старого підпільника, вистрелив ще раз і, обережно перехопивши гвинтівку, сковзнув по схилу вниз.

Танки ревли, брязкотіли гусеницями десь зовсім близько, долівка двигтіла під нашими ногами. Зараз я побачу їх… Однак минуло кілька хвилин, ревіння моторів не слабшало, а танків не було. Де ж вони? Почуття, що охопило мене, було не тривогою, а скоріш нетерпінням. Хотілося швидше опинитись у ворожому тилу, по той бік лінії фронту.

Іван Тихонович якось нехотя крутив цигарку. Мені раптом теж забаглося закурити. До того, як стати розвідником, я потроху покурював, а недавно кинув, щоб випробувати силу волі. І ось через вісім місяців знову згадалось…

Нарешті за тином з’явилася танкова башта, з люка висунулася голова в чорному шоломі, з нашитими зверху пробковими ковбасками. Я гадав, що то німець, — перший німець, якого мені судилося побачити, але помітив за баштою двох наших бійців з ручним кулеметом, спрямованим у той бік, звідки мав з’явитися ворог. Це був наш танк. Він рухався повільно, заднім ходом. Раптом навпроти наших воріт зупинився. До нього підбіг молодший командир в запиленому обмундируванні, за ним — три бійці, які підтримували пораненого, що стрибав на одній нозі. Всі вони, допомагаючи один одному вилізли на танк, уважно дивилися на захід, але не стріляли. Чому?