Щось довго не повертався Іван Тихонович, і я почав нервуватися. Вози з біженцями з’являлися па вулиці все рідше й рідше, а гуркіт бою наближався. Один за одним десь оддалік вибухнули три снаряди. Я згадав медсестру (зрештою, вона, очевидно, була санінструктором), її гортанний голос, очі, той презирливий погляд, яким обпекла мене на прощання. Вона ніколи не дізнається, хто я і як допоміг їй врятувати пораненого, і буде згадувати мене тільки з ненавистю. Що ж, треба до цього звикати.

Іван Тихонович повернувся, коли неподалік уже стріляли з кулеметів.

— Все гаразд! Бабуся каже: по хатах є поранені місцеві жителі, то ще один поранений не буде комусь вдивовижу.

— А вона не запитувала: чому ви самі не взяли пораненого?

— Ні. Бо я їй сам пояснив, мовляв, племінничок неждано об’явився, хлопець непевний, настроїв його не знаю і довіритись не можу.

— Ну, а сусіди бачили, як пораненого вносили до хати?

— Навряд. Уся станиця зараз принишкла, рідко хто виходить надвір. А сусіди, як бабуся каже, в неї добрі.

Стрілянина наближалася. Ось почулося тупотіння, віддалений гуркіт танків. Вулицею, припавши до шиї коня, промчав боєць чи командир, слідом за ним пронеслося ще троє. Через хвильку — другу поблизу вдарив кулемет короткими чергами. Я обережно наблизився до низенького віконечка, визирнув і помітив на даху будинку по той бік вулиці бійця з ручним кулеметом, а на самому гребінці черепичного даху, за димарем, — другого. Маленький, в насунутому на очі шоломі, він стріляв з гвинтівки з коротким цурпалком поверх дула. Снайпер! Я озирнувся, щоб покликати “дядька”, та Іван Тихонович уже стояв за моєю спиною і теж дивився на снайпера,

— Це що, та гвинтівка, яка без промаху б’є?