— Станьте біля вікна! Стежте за вулицею! — сказав я, нахилившись, щоб перев’язати ногу бійцеві. —Автомата чому не кинув? — запитав у нього.

— Зброя ж…

— Авжеж, — глузливо кивнув я головою. — І патронів повний диск?

— Патронів? Жодного, — простодушно признався боєць. — Розстріляв усі!

Тягати автомат із порожнім диском, коли ти поранений і нема ніякої надії пробитися до своїх, — такого дивака треба було пошукати! Та все ж вірність бійця своєму обов’язкові зворушила мене до глибини душі. На щастя, поранений він був легко. Куля пройшла крізь м’яз навиліт, не зачепивши кістки. Днів за десять шкутильгатиме з ціпком.

— Давай пакет, — сказав йому, квапливо розпанахавши штанину.

— Нема пакета.

— Як же ти воював без пакета?

— Товаришеві віддав…

Іван Тихонович миттю подав мені бинт, пляшечку з йодом і знову став біля вікна. Я швиденько зробив перев’язку.

— Ось що, друже, зараз же марш у сіни і за моїм знаком шквар по-пластунськи на город. Зрозумів? Там є копичка сіна, заховайся в ній і жди ночі. І запам’ятай: ти нас не бачив, у хаті не був, перев’язку зробив сам. Зрозумів? Вночі ми щось придумаємо. Дядьку…

Але Іван Тихонович сам здогадався, схопив кусень хліба, всунув бійцеві за пазуху.

Надворі біля вхідних дверей стояла діжка з-під капусти, яку на випадок пожежі передбачливий Іван Тихонович наповнив водою. Я наказав дядькові узяти відро, вийти у двір і стати біля діжки. Ми зачекали, доки на вулиці мотоцикли здійняли особливо густу кушпелу, і тоді я звелів бійцеві:

— Давай, друже!

Він метнувся за діжку, поповз за хату і незабаром зник на городі. Я зітхнув із полегкістю. А Іван Тихонович приніс із криниці і вилив у діжку ще одне відро води й повернувся до хати.

— Он як воно іноді доводиться, — сказав він, скрушно хитаючи головою. — Прямо серце кров’ю обливається.